Олег Піхурко: Вірші
This page in koi8-u
Зміст
- Пpощання з долею
- Зів'ялий спомин
- Цварівна цвірів
- Чи вам колись задумалось...
- Все пройде і мине
- Не знаю
- Літо
- Негадано приходить ніч
- Я вас кохав, ще зорі недозорі
- Самітник
- I Know that my Redeemer Liveth
- Лист від сумного ослика Іа
- На pоман Г.Гессе "Cтеповий Вовк"
- Інні
- Кохана
- Сон
- Зрада
- Ріка часу
- Як потім після щастя п'янки
- Гімнастка
- Les Miserables по ковент-гарденськи
- Буква Ксю
- Дивак
- Затягнуте прощання
- Що є щастя?
- Чай з "пташиним молоком"
- Пражський цикл
- Катрусі
- Галатея
- Фортеця
- Роздуми перед сповід'ю
- День, як вірш, без натхнення
- Вірш написаний під час "неспавості"
- Прощання з Прагою
- Безнадія
- Прощавай, прощавай, прощавай
- Всі рани вже потрохи заживають
- Закони жанру
- Табу
- Не з ребра ти, а з пелюстки,
- Напиши, подзвони, простягни
- Готель "Полонія"
- Божа благодать
- Кохана, тільки ти позвониш
- Літній вечір
- Не відаю, не розумію
- До тебе мила так далеко йти
- Закохані, що на двоє роздвоєнні
- Вірші написані на Восьме Березня
- Сестричкам Іваничкам
- Галі Благуті
- Лесі Пилюх
- Лесі Славич
- Галі Струк
- Ірі Вус
Тихо доля підійшла,
пpигоpнула, пpивітала,
обіймала, цілувала,
і заплакала вона.
-- Чом ти доле зажуpилась,
мов калина похилилась,
мов пташина восени,
навіваєш сумні сни.
-- Не допитуйся козаче,
чому доля твоя плаче.
Сам узнаєш в той же час,
як мене не стане. Вpаз
листя хлодом пожовтіє,
чоpний волос побіліє,
мила кине, сніг завіє
і пpийде в твій сад сама
кpижана суха зима.
Не суди мени ти стpого:
віpна я тобі до гpоба.
Тихим словом пом'яни.
не з моєї то вини,
що тебе я покидаю.
Як веpбичка над ставком
плачу, бідкаюсь і каюсь,
сеpцем за тобою маюсь --
лишу я тебе нишком.
Пpощавай, бувай здоpовий,
ясноокий, чоpнобpовий.
Долі вже не побажаю,
бо оце ж тебе кидаю...
Кембpідж, 3 листопада 1997
Луна. Імлистий сад. Кімната.
Вікно у сад. І діва молода.
Розкрита книга. Ночі чата.
Та діва книги не чита.
Вона листи перебирає,
аж поки раптом дотикає
рука безвільна цвіт зоцвілий
колись квітучий наче диво.
Зів'яв, посаджений в вірші.
Та струни серця оживають,
і краплі сліз ним розбивають
застиглість дзеркала душі.
Кембрідж, 8 липня 1999
У малесеньких садочках,
на молочних тих лугах,
при дорозі і на горі,
по безкраїх злих степах,
по зелененьким листочкам,
бродять, але не мишата,
і не звірі, не звірята,
а ... маленькії цвірята.
То бжола кудись підкине,
то метелик понесе.
Тополиний пух полине,
а на нім висить одне.
Але вітер розбишака,
як дмухне в не ті поля!
"То полинь", -- зітхне цвіряка,
знов почне усе з нуля.
Кожне з них шука ночівку,
та не просто там криівку,
чи землянку, чи халупку,
чи звичайну теплу грубку,
а єдину ту домівку,
найріднішу мов із пуху,
лиш вона трима на духу
ту злиденную мандрівку.
Ось прийшли порядком
на незнану грядку.
Не впускають їх квітки,
повернуться другим боком
та поглянуть косим оком,
на латані сорочки,
з часом вицвівші нитки,
й замикають пелюстки.
А на полі, при дорозі
велетеньський той будяк
винайняв вже пан Бридяк.
Добродушний подорожник
захотів тих подорожніх,
поселити в себе в змозі,
та квітки його маленькі
навіть цвіркові низенькі.
Для Цавірни, їх царівни,
призначається той дім,
що лишилася позаду,
на пожарищі від саду
тих колишніх щастя днів.
Йдуть і вірять, що колись
віднайдуть їй тую владу,
той палац і неба вись.
З ними йде одна цвірина,
та замурзана дівчина,
що тихенько їх втішає,
ладну пісню заспіває.
То розкаже їм билину
про червоную калину,
про маленький колосок,
той тоненький голосок.
Веселіше разом йдеться,
коли те дівча сміється.
Для потіхи робить все,
а ночами сльози л'є.
І ніхто того не знає,
що то їй найтяжче є:
то перебрана Цавірна,
що народу свому вірна.
"На нас кожного чекає,
мов та зірка в небесах.
Шляху легкого не має.
Так передано в віках:
той хто горя не пізнає,
той ніколи не знайде,
той ніколи не ввійде.
Йдемо браття попри все".
Так Цавірна повідала,
промовчала лиш про те,
що в раю лише росте,
тая квітка величава.
І по нашій, по земній,
по страдальницькій землі,
по стеблині, по ріллі,
йде цвірявина батава...
Кембрідж, 8-9 липня 1999
Чи вам колись задумалось, чому
так квіти можуть бути серцю милі,
ті барвні сонця, що зо сну
далекі спогади збудити в силі.
Чому безоборонне їх буття,
з покон віків, несміло та невміло,
цвіт розпиля краси життя,
душі своєї душу й тіло.
Кембрідж, 8 липня 1999
Все пройде і мине:
і загостренні наші бажання;
пролетить, мов зітхне,
й тихий біль сподівань.
Не питай лиш мене,
чом весняною, тихою ранню
сум на серце верне,
заощадь мені вічних питань.
Кембрідж, березень 2000
Що прагну я, того і сам не знаю,
чи тиші, спокою, чи може забуття.
Нема прямих догіг, що приведуть до раю,
і де він є, не знать нам за життя.
А після смерті нічиє пізнання
не досягає нас, живих але глухих.
У іншу вічність л'є своє зітхання
багач, що Лазареві не поміг.
У інший вимір розтечуться думи
страждання, прагнення, бажання і діла,
і ті на крилах щастя, і прониклі сумом.
Одкриється подоба Божа, суща і одна.
Кембрідж, лютий 2000
Відбуло, відгyло, промайнуло
літо краснеє, радості мить,
й намагається вітер понуро
лраплями дощику спогади змить.
Літо, до самого неба дорога
крізь гори, долини й хребти.
Літо, і вже от самого порога
квіти душі починають цвісти.
А пам`ятаєш, як сонячний зайчик
смішно навколо ставку вигляда:
знає веселий ненацький зухвальчик,
що ні хмаринки і близько нема.
А як сонце багряне сідало,
проливало червоне вино,
куштували ми, та було нам мало
і незмінно п`янило воно.
Жовква, осінь 1996
Негадано приходить ніч,
немов прилив у глибокому морі,
її не встрінеш віч-на-віч -
тисячами розкидані її очі-зорі.
Та все ж вона глибоко особиста
наші сни - то її почуття,
фантастична, безумне намисто
накидає на наше буття.
Ми вважаємо що спимо ночами,
та дійсне життя - під місячним сном.
Нічні мрії настільки яскраві,
що помирають під ранішнім склом.
Кембpідж, березень 1997
До Л.
Я вас кохав, ще зоpі недозоpі
не пpоходили той найменший шлях,
ще сонця не пpокинулись на моpі,
ще осінь нам не подавала знак.
По всіх землі палали там багаття,
по всім кpаям ходили почуття,
а я, незнаний палладін у час каяття
намислив подоpож в кpаїну небуття.
І чи тому то все безладно склалось,
що посивіла небесна блакить,
там ходить, той кому завжди все мало
хто цілий всесвіт запиpає в мить.
Як пpагнули ми обійняти вічність,
як пpагнули у виpій одійти.
Та пеpший же зустpісний-пеpестpічний
оббpав до нитки діти-сиpоти.
Жовква, 15 липня 1997
Чому мені так тяжко з людьми,
мов пpимушує хтось до неволі,
луки, хмаpи, ліси та сади,
як спокійніше в вашій юдолі.
Як щедpотна та добpа земля,
даpить плоди свої непpестанно,
як згадаю суспільне життя
зозуленькою кpаще я стану.
Чи пpол'юся сльози джеpельцем
у самоті соснового лісу,
пpоpосту я малим деpевцем
тихим на слово, любим на втіху.
По незнаним шляхам я піду
до блакитних вершин вдалині,
ш зіpкам оповім я біду
"Дайте pаду неба вогні!"
Одповіли зіpки, одказали:
"Души бувших ми на Землі.
Там pоки, мов комети промчали,
та не щасливі були там ми".
"Мали ми сваpи мов ті почваpи
бачити ближнього була нам мука.
Гpім pозкидав нас, наша покаpа
сяяти в пустці, без дpуга чи звука".
"Щоб зустpітись, все навіть сяйво,
запpопонували б ми без вагань,
за балачку, людьми осяяну,
ми б пішли у пекельний вогонь.
Зблідли зоpі, сходжу я з лугів
до людей, дpугів чи недpугів,
розкажу я всім казку зіpок,
покохав я людей, мов діток.
Кембpідж, 18 серпня 1997
Знаю я, мій спаситель живе
його шлях уквітчують зоpі.
Суденце-місяць поволі пливе
і несе його в небесному моpі.
Віpю я, що стpемління душі
жодне зло аж ніяк не затушить,
поки тpимаєм в кволій pуці
слово його, що пеpедане учням.
Мpію я, що далекі доpоги
пpиведуть нас у кpай забуття,
де забудуться болі, тpивоги,
не забудеться тільки життя.
Буду я, пам'ятати дитиство,
юності лет, матеpинську любов,
пеpший цілунок, дівоче намисто,
проживу себе всього я знов.
Кембpідж, 9 вересня 1997
Сумний ослик Іа написав,
як поволі пpоходять pоки,
впаде pічка в останній той став
і засне в дpагонні назавжди.
Що немає нікого з звіpят
рятувати його з самоти,
дні за днями шикуються в pяд
віддаляючись наче плоти.
Тихо плаче за вільхи кущем
неутішний той ослик Іа.
Не pозбавить ті сльози дощем,
плаче ослик, плачу і я.
Кембpідж, 16 веpесня 1997
Геній в цаpині стpаждань,
вбивця часу, котpого немає,
зозум pозбитий на купу вагань:
сеpце не спить, за вікном світає.
Сіpий день, не сіpиший за інші,
сіpововчість, але чи сіpісь духа?
Заховатися б сіpому, але ніша
від гpизунів пеpесипана тpунком.
Вовка-бpата немає, щоб pазом
на самітник-Місяць повити,
смажеться шніцель над газом
пpозаїчно-кухонної плити.
Кембрідж, осінь 1998
На узліссі клен цілує
червону калину.
Мав я долю, чи недолю,
покохать дівчину.
Як те листя золотаве
вітер мчав горою,
несподівано, негадано
стрілись ми з тобою.
Осінь бавилась палітрою
в лісі, в полі й долі.
Нас з тобою чарувала
музика в костьолі.
Не клякають перед холодом
осені останні квіти,
твої уста, очі й брови --
виклик всьому світу.
Той струмок не зна що жде
його за луками.
Й наша книга буття
писана не нами.
Скоро все зима змете
у відтінки сірого.
І кохання відцвіте,
що без міри міряне.
Але поки серце вірить:
осені краса незмінна,
поки ще мені чекає
мила моя Інна.
Жовква, 19 жовтня 1994
Уста Коханої - це метелик багряний,
що легенько присів на фарфорові щічки-лілеї.
Чом його не впіймав, не ловив його р'яно,
чом не встиг за той час, що я був біля Неї.
Очі Коханої - неземні дві зірчини-перлини,
що їм рівних не знайдеш на цілому світі.
Та не вспів я на них надивитись: години,
що нам були наміряні, розійшлися мов миті.
Голос Коханої - кришталеве джерельце
він п'янкий мов вино, він гарячий мов серце.
Я хотів би сп'яніти, все на світі забути,
та не вспів я розбити приземні свої пута.
Кохана - це є більше ніх сестра чи мати,
це диво світу, в всій своїй величності.
Щоби нею накохатись, щоби щастя все пізнати
не старчило б навіть й вічності.
Жовква, 12 листопада 1994
Я бачив дивний сон:
квітучий сад весною,
троянд пелюстки запашні
й блакитне небо наді мною.
Я бачив вас у сні.
там винувато шелестів
волосям милим вітер,
бо цілувати вас посмів.
Я бачив ваші очі -
росини чистої води -
дивилися вони весело
на світ без горя і біди.
Я чув ваш голос,
боюсь, що вже віднині
не зможу я забути,
як звали ви мене "Єдиний".
Та сон минув
зосталася лиш згадка,
між дивним маревом і мною
остання кладка.
Якби мені знаття,
де сон цей в забутті шукати,
я б не прожив і дня
і зодягнув би смерті шати.
Я бачив дивний сон...
Жовква, 4 березня 1994
Хто ж знав, що тії руки --
то два метелика розпуки.
не затуманилося око,
яке вчинило так жорстоко.
А може, то не день чи два
і сказані -- не ті слова,
що випурхають ненароком
дурні, патлаті, кривобокі.
Оце мабуть ж сама душа,
продалась за свого гроша.
Нудотний присмак зради
без галасу й паради.
До світу навіть і не осоруга,
й ніколи жалібниця-туга
пристанку в серці не знайде,
бо все не те, давно уже не те.
Кембридж, 16 січня 2000
Чому про час говорять,
тече, пливе, несе?
Чому ми про простори
не кажемо таке?
Свідомість -- то вода,
яка тече крізь час.
Ми мислимо, й вона
дзеркалить світ і нас.
Секунди -- то краплини.
Накрапують секунди,
що дощової днини
немов до неба пути.
Хвилини -- то ковтки.
Життя ковта хвилини,
в цю чашу перелить
усі свій вік повинні.
А дні -- струмки.
Струмлять наші дні,
пролітають мов думки
й залягають на дні.
Ро`ки -- то ріки.
Розливаються `роки,
і линуть у вічність.
Їхні потоки.
Століття -- океан.
У безширі століття
стихає буднів гам,
лиш вітр колише листя.
Кембрідж, 6 травня 2001
Як потім після щастя п'янки
його перетравити згусток?
Сімейним капнуть валер'янки,
щоб затопити шклянки пустку.
Поп'є, впаде, засне і все.
Співатиме рефрен галган
під співчутливим ліхтарем
"Ой де тебе я загубив, талан?"
Процес - це, значить, головне.
Роман напише графоман.
Та ціни, наслідки, чи вимір,
чи варто все це рахувати?
Всі раз почутися повинні
невинними мов немовлята.
Родині, рідній батьківщині,
і тій улюбленій дівчині -
що ж, будьмо, браття, нині!
Кебрідж, 18 березня 2001
С.Г.
Вулик залу стих, усі розсілись.
Хвилюється повітря, ледь тремтить,
пускає мурашки по тілі.
На серця удари розпалася мить.
Та повінь музики усе прорвала,
і підхопила, закачала.
Всесила течія усе вкорила,
відмивши страху біль з душі.
Не руки вже, а білі крила
летять по радісній дузі.
``Прощай!'' -- махнулися дуетом
вслід хватцькі ніжки піруетом.
І простір завертівся ``сонечком''.
Колеситься усе юрбою.
А справжнє сонце у віконечку
потягло хмарки за собою.
Ніде опори вже нема,
лиш тільки музика одна.
Перевернувся раптом зал,
вже взичний до такої штуки.
і тут же він затанцьовав:
підлогою жонглюють руки.
Болійників переляк в лицях:
тримайтеся, не проваліться!
В дугу скрутився килимок,
погладив злегка руку,
припав до ніг, черкнув носок,
щоку пестливо так порухав.
Підняв легенько свій рожок,
світ запустить в новий кружок.
Аккорд останній, як й зусилля
зібрати в точку, все і враз.
Закам'яніли воля й сила,
все зупинилось, навіть й час.
...Килим ступив убік, позаду все.
А світ кудись хитаючись пливе.
Мов крізь німе кіно бреду,
безшумнії хвилі долонь
тріпочуть, мов лист на вітру,
мов буйний од вітру вогонь.
Мов риба вийнята з водоворота
ворушить тренер рота.
Та раптом розкололась тишина,
на сотні скалок, щоб лунати
страшного вироком суда:
``Десять цілих, нуль десятих!''
Берлін, 7-8 липня 2001р.
Барикади, тлуми, стрілянина,
Пістолети, гвинтівки, чи голі ножі.
За кохання там померла Епоніна,
де за волю гинули мужі.
Їй душа мов та птаха злетіла,
мандрівник, що ні куди й ні звідки,
зозпросталась над залишком тіла,
і зустрілась... з душею сусідки.
До цього сусідка підійшла всерйоз,
так тужила, побивалась, голосила...
Розродилась міні-водопадом сльоз
почуттів жіночих незупинна сила.
Мов прорвало греблю, і навскач,
не доходячи завбачно до істерик,
Ярославни-лондонської плач
як та злива впав на глядачів в партері.
Найдешевші місця, та романтики - без краю.
Та й чи все, скажіть мені, купують гроші?
Найфенешебельніші райони раю.
Заброньовано для босоногих Гаврошів.
То повернемося на наш балкон:
Носовик завбачливий сусіда зліва
Протягнув, як того вимагає тон,
Незнайомці у біді несміло.
А я на жаль хустиночки не мав,
Тобто мав не дуже білосніжно-білу.
З філософським смутком спогладав.
Перші потиски руки невмілі.
Повечір'я вулиць, темне і не знане,
Чимкую самотньо, та не сумно нині:
Ви все-таки добре прожили, Вальжане,
Хай лише на сцені, хай лише хвилини.
8 листопада 2002р.
(На мелодію "Позвони мне, позвони")
Я шукаю букву Ксю,
невловиму Ксю шукаю.
Це не ігрек, зет, чи мю:
унікальна буква тая.
Та який ж то алфавіт?
Бо не грецький в неї профіль,
не китайський ієрогліф,
не японський ієрогліф,
але також не іврит.
Риска, крапка, закарлюк,
закарлючка, ротик, носик.
Оченяток двоє штук,
і кучері вона носить.
Не англійське довге "ю-ю-ю",
загогулька не грузинська.
Але рідна українська,
аж по вушка українська,
веснянкова наша Ксю.
Я шукаю букву Ксю,
невгамовну Ксю шукаю.
Це не ігрек, зет, чи мю,
букви кращої немає...
Кембрідж, 18 січня 2003
Ірина Жиленко "Пісенька про дивака":
Жив на світі дивак.
Жив він якось не так.
Як то кажуть -- собі на шкоду.
Замість брати -- давав,
замість плакать -- співав,
замість їсти -- ходив голодний.
Жив на світі дивак,
жив дивак просто так,
просто всмак, без проблем і проектів.
І ні грамот не мав,
і за горло не брав,
"Бо слабак" -- усміхався директор.
Він носив свій піджак
десять років, ще й гак, --
а для цього не тра ощадкнижки.
І не пив він коньяк,
а любив капусняк.
Бо, казали, тонка в нього кишка!
Він віддав ковбасу
шолудиваму псу,
а піджак зняв пияк нікудишній.
Як він ордера ждав!
А діждався -- й віддав
юній мамі, обманутій іншим.
Замість шан і подяк,
"Він -- сектант", "Він -- глупак",
"Він -- маньяк! Небезпечний, до речі".
А одна (хоч сама
й не дивачка, дарма)
прошептала так сумно: "Предтеча..."
Хай ще довгі віки
шаленіють вовки,
кожухи-коньяки не поділять.
Але, вірте -- таки,
поки є диваки,
є й надія у нас, є надія!
-----------------
А ось моє продовження :-)
Гей, послухай, дивак,
Чом все в тебе не так?
Все життя якось йде без порядку:
Весь заробок - віддав,
Тай квартиру ту да ж,
А чи маєш одну хоч подяку?
Ось, наприклад, же я,
в мене своя сім'я,
по неділям йдемо на концерти.
А ось ти - одинак,
їж простий капусняк,
а на жертви ідеш так уперто.
Не віддам еполет
ради своїх колег,
Хоч п'ємо ми разом при нагоді.
Але скажу, проте
Поважають мене.
А з тобою завджи всі в незгоді.
На це все, наш дивак
здвигнув плечі, ось так,
Не знайшовся, що тут одповісти.
Помовчавши тоді,
посміхнувшись собі,
рушив далі весняним він містом.
Як словами сказать,
про веселу печать,
що погода навкруг наліпила?
Про гамірні хрущі,
про сюрпризи-дощі,
чи до льоту розпростані крила?
А дрібниці оті
шана, гроші круті,
чи подяка од шефа профспілки,
переважить усі,
та найменьша, в-ві сні,
та найлегша, дитяча посмішка.
A що та молода
матір, бідна одна,
вже мене, "дивака", оминає -
це не змінить весну,
не попсує і сну,
лиш дитинку хай доля кохає.
Лиш разочок, повір,
я загляну в той двір,
може диво часом ся вдіє:
те маленьке дитя
скаже знову "тя-тя!",
є й надія на це, є надія!
Піттсбург, 26 жовтня 2003
Усе вже добре зважено
поважно і розважено.
Перебрано, просіяно
за вітром борошно.
Що було, то не збулося,
ніколи не відбулося,
і навіть не приснилося.
Відбуло-відгуло.
Ми розійшлись мов лайнери,
по морю, по безкрайньому,
на курсі, дуже дальньому,
й стихнув вже гудок.
Та наче хто мені наврочив,
і знов узрів я твої очі,
такі знайомі і урочі,
мов неба вічного ковток...
Хоча все знищили морози,
великі грози і загрози,
та були ж чисті дні мов сльози -
давай згадаємо про то.
Хай знов привіється надія,
що стелиться немов повія
і сіє, й посіває мрії
в згорілий вже садок.
Я все тримаю твою руку,
і спогадів п'ю мед, ту муку.
Бо не минути нам розлуку:
останній падає листок.
Пітсбург, 29 липня 2007
Катрусі
Що б щастя впіймати, що треба зробить?
Знайти ту єдину на світі кохану.
Засніженний пік Еверест підкорить.
Віддати життя за людину незнану.
А можна собі коло матері буть,
по хаті працюючи тихо та вперто,
і знати: на твоїх плечей доброту
вона кожен день може сміло обпертись.
Піттсбург, 21 серпня 2008
Ірині
Теплим літнім вечірком
лиш нас двоє, я і ти,
в твоїй кухні чай пили,
чай з "пташиним молоком".
Так домашньо рідная,
виглядала ти мені,
що здавалось у тобі
віднайшов домівку я.
Де приймуть мене цілком
і завжди мене чека
запашний гарячий чай,
той з "пташиним молоком".
Пітсбург, 23 серпня 2008
За річками, за схилами, за горами, за долами,
живе красуня дівчина, Катруся чорнобровая.
І гожая, і милая, і вірная, і любая
(і навіть газдовитая!),
у мальвах-ружах знайдена, у росі купана, веселкою облитая.
О вітре вільний та швидкий, лети за хмари брате,
над плаями та гаями, долинами-розмаями, помчись мій свате,
несись, спіши, її знайди, торкни щоки, шепни, навій,
тих тихо-добрих, легко-ладних, як казка гарних мрій
про парубка, про козака, у кого серце не змовка,
все б'ється, все горить, все вірить, нею снить, її одну коха.
Жовква, 25 липня 2008
Мені явилась ти, мій срібносяйний ідеал,
як із туману тихо випливає лебідь
вся зіткана із павутиння, що літа
лиш в золотому, із дитинства, небі.
Із снів, що залишили невиразний слід
по чомусь, що прекрасно і значимо,
розтанувши, як кришталевий тане лід,
лиш щем зостався, й сльози під очима.
А ранком дивишся здивовано в життя,
даремно згадуєш, чого ще не згадати,
що ще не сталося, ще в лапах небуття --
його лиш серце зможе розпізнати.
Бо серце непідвладне часу і закону:
кохаючи тебе самотні довгі роки,
воно тебе створило з ребра мого,
моя одвічна Галатеє світлоока.
Прага, 27 липня 2008
Золота стрімка фортеця
утопає в зелені.
Її взяти неприступну
серцем мені велено.
Та не хочу бити мури
я важким тараном,
і косить не буду воїв
трунком чи обманом.
Сам, без зброї, без дружини,
стану попід стіни,
зніму шолом, зкину лати,
сам преткну коліна.
Може статись, що уразить
мене куля злая,
і впаде в шовкові трави
голова младая.
Чи фортеця розродиться
тисячею воїв,
скрутять руки, зв'яжуть ноги
і замкнуть в неволю.
Може буть принцеса вийде
і введе в покої,
змиє порох, вгоїть рани
власною рукою.
За минулим, славним ратним,
я вже не жалкую.
бо якщо вона не вийде,
хай шле краще кулю.
Прага, 29 липня 2008
Міра людини -- вчинки її.
Але котрі? Всі, що минули?
Чи лиш теперішнії ті?
А як буть з тими, що не були,
але котрі б могли вчинитись
за трішки інших обставин?
А може треба долучити
і діл майбутніх гамму?
Одних теперішніх замало:
тоді, раніше, ким був я,
як з брудом змішував бувало
твій образ, чистая моя?
Бо так у світі вже закручено,
що зіткані ми з протиріч...
А може мірять лиш минулими?
Ні, засумна виходить річ:
бо наново життя почати
нам смертним буде не дано,
і кожне зло давно зачате,
велике чи дрібне зерно,
на все життя тяжітиме
невиправлене на добро,
Дамокловим мечем висітиме
довічнеє гріха тавро.
Філософи цю тему строгу
вивчають довго й палко.
А сам я не знаю нічого,
з якого кінця ця палка.
Ніщо тут вдіяти не можу,
лише одну я маю надію:
на всепрощення Боже
і на твоє, моя мріє.
Прага, 28 липня 2008
Пишу вірш, але нема натхнення,
Сил нема, хоч ніби є бажання,
Навіть рими всі кострубаті,
патлаті, обідрані, гачкуваті...
Стій! Якщо натхнення нема,
то і рими не допоможуть (ні ритм),
можна не морочити ними голову,
тобпо ліву півкулю мозку,
(чи можу праву? геть усе забув,
жодна сьогодні не "варить")
та і яке то має значення:
"ліва (і права теж) півкуля мозку"
ні з чим поетичним не римуєтся:
хіба що з "ложку, дошку, макарошку,
ще раз ложку, і по-трошку."
Та без рими і змісту не треба.
Нічого взагалі мені не треба...
Так і пройшов мій день без натхнення,
день без тебе...
Прага, 30 липня 2008
Словечка чеські є такі потішні
для вкраїнського слуху і чуття:
наприклад, є там сорт сміття,
що весело зоветься "смішне".
Квитки тут "преступні" бувають.
Весь траспорт штурмом брати треба:
в вокзалі, у метро чи просто неба --
кінчайте "наступ" -- всіх прохають.
А музика -- "гудьба-гудьбою",
хоча творив тут вічний Дворжак,
бо грають найчастіш на "сворках"
"умільці" літньою порою.
Багато бульби з'їв я в Празі,
бо "брамбори" я вмить засвоїв.
І "піва" вижлуктив доволі.
Лиш "тршешені" не дались й разу.
Два значення у слова "парки":
сосиски на тарель уложені,
а друге, щось не зовсім схожеє:
закохані, що обнялися в парку.
Чоловіки -- персони всі нон-грата:
впускають їх у туалети "пані".
А що цей заклад зветься "захід",
то компас слід з собою брати.
Нема дівчат, лиш "дівки, голки",
але не голі
і в принципі доволі "симпатицкі":
малюються всі "ружами" так хвицько
і "подражками" дразнять вволю.
Там просять руку, серце і любові,
сказавши лиш одне будь "ласка" ти:
звучить кохання дуже ласкаво
напевно в кожній людській мові.
Прага, 31 липня 2008
Бувай, Праго молода!
Ти мене так полюбила
всі свої відкрила дива,
й рани тихо загоїла,
мов живлющая вода.
Будеш ждать мене, я знаю,
через довгі дні і ночі,
роси зрониш ти урочі.
як все стихне опівночі.
Я повернуся, златая!
Прага, А/С "Розтили", 1 серпня 2008
За тепле щастя твого зору,
усмішку, лагідно прозору
чи просто слово те веселе
здавалося би зрушив скелі
і перейшов б пів-світу я:
широкі доли, льодові поля,
густі ліси й сухі пустелі.
До тебе я б тягнувсь як міг,
хай недосяжна ціль мов пік,
якби мені лиш віра чи знаття,
що щиро вболіваєш ти;
я навіть би почав рости,
для тебе би змінив життя
у свій, за тридцять років, вік.
Та ти мовчиш, пряма і строга,
або суха твоя є мова,
не подаєш ти рук мені.
Холодна є моя дорога
без доброти твоєї літа.
Без посмішки твоєї світла
мети не видно в далині.
І опускаються безсило
ті руки, що за тебе, милу,
пороздвигали би і гори.
Безвільно я стою...
О горе!
Хочу сказать твоє імя,
але не можу й того я:
його риданнями здусило.
Жовква, 6 серпня 2008
Ти відходиш, відходиш, відходиш,
сонця променем в розріз дверей.
То заходить, заходить, заходить,
ген за обрій світ моїх очей.
Мов лелека, лелека, лелека,
ти змахнула востаннє крильми.
Так далека, далека, далека,
як минулої квіти весни.
І за краєм, за краєм, за краєм,
зникла ти, попаливши мости.
Я чекаю, чекаю, чекаю,
хоч не вірю, що вернешся ти.
Жовква, 15 серпня 2008
Всі рани вже потрохи заживають,
розбите серце вже не так пече
свідомість не болить, уже зникають
всі згадки, домисли, усе минуле те.
І навіть хочеться по-просту випить чаю
хоч ти самотній, але недалеко
від столика сідаєш, де курчаво
здвенить розмова і веселищ ехо.
І затишок уже дарують вечори,
а постіль навіть обіцяе тихий сон.
Із гуркотом скотивсь той камінь із гори,
що був колись Сізіфовим трудом.
Обдмухуєш, легенько підіймаєш,
життя цеглини долею побиті,
і знову, вже впевніше їх вставляєш,
у мур новий, надійно так відлитий.
Та раптом в натовпі мелькне її сукенка,
прорвавши греблю спогадів. І зрозумієш:
життя - то дійсно просто купа цегли,
без змісту, без мети. І вже ніщо не вдієш.
Прага, 26 липня 2009
Все просто на друкованій сторінці:
вона його коха, її він ні,
або ж холодне серце жінки,
порозбива усі палкі пісні.
Такий ще хід можливий там:
взаємне почуття, глибоке і гаряче,
та по далеким і чужим містам,
закинуто закоханих незрячо.
Бува, що він кохає двох на раз,
але не знає, що йому робити,
і мечеться по різним берегах,
як під осіннім вітром голі віти.
Відомі штучки, та читач купляється,
і розкуповує любовнії романи,
що так приємно вечором читаються
під чай міцний на теплому дивані.
І ось це сталося в житті зі мною,
здавалось, варіант банальний,
та серце стисло, мов струмок зимою,
воно стікає сутінком прощальним.
Воно пече, немов нога відтята,
як ластівка пістрелена спадає,
як без людини одмирає хата,
воно коха, як серце, що кохає.
Жовква, 19 липня 2009
Я тебе кохаю,
твої очі, брови,
вуста малинові,
коси ті кленові,
твою світлу душу...
Та мовчати мушу.
Я свого кохання,
що на тебе схоже,
світле, тепле, гоже,
передать не можу,
ні тобі сказати,
ні не написати.
Можу лиш кохання
я на вірш покласти
заточивши ласку
в анонімну маску.
Може прочитаєш
і себе впізнаєш...
Жовква, 20 липня 2009
Не з ребра ти, а з пелюстки,
всю тебе вдихаю,
проросла в моєму серці
ти весни розмаєм.
По новому світ розкрила,
свіжо так красивий,
твої коси розплелися
в нескінченні ниви.
Напоїла небо літнє
ти промінням й сонцем,
безмір ночі подолала
зіркою в віконці.
Та узрівши мою муку,
ти впадеш навіки
із вишин, й протянеш руку
прощення й опіки.
Вкриєш світ осіннім листям,
коли засумую.
вітром бабиним розвієш
думку всю гіркую.
Лиш не плач, моя кохана,
як умру я тілом,
а накрий його саваном,
сніжно-чисто білим.
Бо пребудимо ми разом,
в мальвах тих далеких,
звідки нас на світ принесли
вічні дві лелеки.
Прага, 27 липня 2009
Напиши, подзвони, простягни,
перелинь ти до мене крізь море,
передумай зі мною думки,
розділи моє щастя і горе.
Зажадай, забажай, помолись,
попрохай всеблаженную радість,
пригадай, як ми були колись,
уяви, що із нас може статись.
Розбуди все найкраще що є,
не суди, потопи пересуди.
Все прости, хай сумління твоє
помандрує за мною усюди.
Мої темні вагання зжени,
принеси сон свіжавий мов роси,
проспівай колискову, під спів
хай насняться мені твої коси.
Зрозумій, надихни, все вмісти,
все вбери через серце, що в квітах.
Перейди і спали всі мости,
двох лиш нас залишивши на світі.
Прага, 29 липня 2009.
Здавалось, ніби по-старому все:
як і учора сяє літнє сонце,
і дзеленьчать всі шибки у віконці,
коли трамвай під ним іде.
Навпроти знову продає з лотка
той пан пахучі прецлі з маком,
та так не тішусь я їх смаком,
коли ділила їх твоя рука.
Хоч квіти в парку пахнуть як раніш,
але нема кому їх дарувати,
немає тої, що могла б їх взяти,
мов найціннішу в світі річ.
Хай вулички-закутки ті самі,
проте в зажури, в смутку я в полоні:
бо без твоєї у моїй долоні,
усі вони незатишні й тісні.
Як і учора виграє сурма
хейнал із вежі на всі боки,
та рветься нота заглибоко,
мов знає, що тебе нема.
Краків, 17 серпня 2009
Л'ється благодать нам Божа:
сонця світ, ласкаво гожий,
в сірий день - то хмар сувої
в ніч - неземні дивні зорі,
сніг пречистий, подих вітру,
свіжість мгли, чи запах квіту.
Всім, і праведним і грішним,
сяйво роздане всевишнє.
Треба лиш замкнуть повіки,
вслухатись не в день, а в віки,
вверх тягнутись, біль забути,
й світ вбирати, бачить, чути!
Чом же ходим ми байдужі,
зденервовані, недужі,
й крізь проходить ласка кожна,
наче місце ми порожнє?...
Краків, 18 серпня 2009
Кохана, тільки ти позвониш,
то стане легше. Голос твій,
немов церковні срібні дзвони,
заглушить сумнівів всіх рій.
Простіше, зрозуміліше, гарніше,
освітиться буття. Бо тільки ти,
далека але близка, найрідніша,
знайдеш розраду від журби.
Ти говори, ласкаво-світанково
так лагідно, як можеш ти одна,
бо наша неперервана розмова --
моя єдина нитка рятівна.
По ній бринить твоє кохання,
і чути подих ніжний твій,
і легке наче сон зітхання,
і літній вечір запашний.
Та тільки скінчиш, враз так точно
самотність впаде з всіх боків
й застукають настирні молоточки
коротких та невблаганних гудків.
Банф, 24 серпня 2009
Літньо теплий вечір,
опада на плечі,
і торка прозора
всеблакить чоло.
Одплива од серця
в таємницю човен,
а у ньому сонце
з золотим веслом.
Все позавмирало,
все позатихало,
за ліском вмостилось
і дріма село.
Думка лине тихо,
чуть як свіжо диха,
і тепло вбирає
молода земля.
Ген під небокраєм,
за зелений гаєм,
відбувають варту
вічні тополя.
У глибинах неба
мов тоненькі стебла
злегка проступають
горді злами гір.
Лиш на нескінченній
всеблакитній стелі
вже митять жаринки
нетерплячих зір.
Гархінг, Квітень 2010
Оксані
Не відаю, не розумію,
як в очі твої я дививсь
і в них, мов у далеку мрію
не полетів, не проваливсь.
Як залишався світ на місці
а не хитавсь на всі боки,
коли твоєї ненароком
рука торкалася руки?
Як від тепла твоєго погляду
не причепурювався цвіт,
а під переспів твого голосу
не відкривався дивосвіт?
Як я роками жив без тебе
затисши в серці почуття?
Ніколи це вже не збагнути,
бо ти тепер моє життя.
Піттсбург, вересень 2010
До тебе мила так далеко йти
по дальнім, по стежкам незнаним,
здійматись в гори, в світ, в віки.
плисти по рікам, рокам, океанам.
Та перш я мушу подобріть в собі,
і потепліти, все простить,
забути гнів образ, розкритись
довір'ям лагідних суцвіть.
Легеньким птахом величавим
злетіти понад будні наші,
стрясти увесь непотріб з крил,
ні пір'ячка не замаравши.
І там в осяйній вишині
тебе осяяну зустріти,
й крізь долю, виміри, віки,
з тобою разом полетіти.
Піттсбург, липень 2011
Оксані
Закохані, що на двоє роздвоєнні,
на долі дальнії розділені-роздолені,
по вітру розвіяні, за океан засіяні,
живуть неначе не існуючи,
сплять не спочиваючи,
перебувають лиш чекаючи,
чекають тихо прагнучи,
а прагнуть назавжДИ, на ЗАвжди і ЗАвжди.
Ждуть. Ждатиму. Ти мене жди.
Таке наполовинчате життя:
Ходять на роботу, читають лекції,
про катети і про проекції,
про нано-трубки і тетра-герці...
Все дослухаючись тихенького биття
незнаного буття далекого серця,
на відстаннях які всі макро,
як недосяжна Альфа-Центавра.
Живуть мов голодуючі,
Кидаються на кожну звістку,
на кожні новини,
як бідний студент на дешеві сардини.
Email підтримує їх цілий день:
рідне слово, крізь паутину мережі,
не дай упасти і збережи.
Розмови в скайпі стане на тиждень,
а як з відео, то ці кайфи і дива,
вистачать щоб пережити цілих два.
Але це минуле-промайнуле.
Разом ми, що бувше поминати?
Вимикаю комп'ютер, і іду спати,
безхмарно-спокійно, як немовля.
Бо поруч мого буття,
тепер вже навіки таке близьке,
таке голосне мов набатом,
наЗАвжди, на завжДИ, і ЗАвжди
буде серця твого биття.
Жовква, 29 вересня 2011р
Одного дня ранньої весни 1994 року на мено щось найшло і я вирішив
написати всім своїм одногрупницям (а також Іваничкам) віршоване
поздоровляння на Восьме Березня. На жаль, мій благородний запал мене
скоро виснажив, і я безсовісно почав гнати плагіат, за що перепрошую
читача і адресаток.
У далекім кpаю-pаю,
де шиpокі полонини
бистpий Стpий кохають,
жили дві дівчини.
Дві сестpички, невеличкі,
мов весняні квіти,
хто побачить звеселіє,
ніде пpавди діти.
І як звикло то ведеться
на білому світі
славний лицаp молоденький
покохав сі квіти.
"Любі мої, милі мої
Маpта та Оксана,
заходіть в мої покої
буде вам пошана.
Подаpую, любі сестpи
коштовне намисто
аби добpе звеселяли
моє товаpиство.
Буду вас любить до віку
в вік вас не забуду,
буду цілувать без ліку
буду, буду, буду..."
"Славний ти наш лицаpе,
княже всього гpаду
дай нам слово мовити
вислухай поpаду.
Наша вpода, то пpомінчик
весняного сонця,
що ласкаво заглядає
до людей в віконця.
Наша вpода - місяць ясний,
неба божий даp.
Що заміннює годинник
для коханих паp.
Наша вpода - спів сопілки
чаpівно пpозоpий,
що до нього пpислухається
найдалекші зоpі.
Наша вpода пpоцвітає
поцілунком на устах.
Щебетанням соловейка
колосочком на ланах.
А в палатах білокамінних
зле все поведеться,
сонця ясного немає,
вітpу не ведеться.
Навіть золотом гаптована
зв'яне наша вpода,
згине, сплине,
як тая бистpая вода."
Сонце сідало, в pічці купало
коси багpяні свої.
Сумно додому козак повеpтався
на доpогому коні.
Та поглянув він на небо,
що не зна лиха,
нагадав сестpину мову
Й усміхнувся тихо.
Бо узpів на чистім небі
очі, коси і бpови.
Шепіт дівочий він pозпізнав
в тихому шумі дібpови.
...Пpойдуть віки але завжди
в пpозоpі ночі
на небесах знайдете ви
сестpичок зоpі-очі.
Жовква, березень 1994
Переробка твору Лесі Українки
Я блукав колись по ріднім краю
раю
і шукав на сій земній юдолі
долі.
Там дівчину стрів я винозірку
зірку.
Промінь ясний ті дівочі
очі.
Подала мені пригожу
рожу.
Залишитись палко я благаю
Галю,
і ніколи не зможу забути
Благути.
Жовква, 5 березня 1994
На основі твору Г.Гейне (тобто передерто)
Я квітку люблю, а яку - не вгадаю
і серце болить.
Я серце у келихах квітів шукаю.
Та де ж воно спить?
Айстри сіяють, троянда квітне
і пахощі л'є.
Я ж серце шукаю, палке и тендитне,
таке як моє.
Співа соловейко, і я розумію
про що йдеться:
що квітка, яку я люблю наче мрію
Лесею зветься.
Жовква, 4 березня 1994
Підробка під стиль Шевченка
Зоре моя вечірняя
зійди над горою.
Поговорим тихесенько,
любо так з тобою.
Розкажи, як за горою
сонечко сідає,
як у річки веселка
воду позичає,
як широка сокорина
віти розпустила,
як коханая дівчина
по воду ходила,
як гарно сміялись
уста молодії,
як в серцях розгорались
диво-квіти надії.
Розкажи, що моя любка
тепер поробляє.
Чи прекраснії очі
тебе виглядають?
Чи мене згадають
Чи ще пам'ятають?
А якщо забули,
мила моя зоре,
не кажи нічого,
не буди горя.
Жовква, 5 березня 1994
На основі твору Г.Гейне (тобто передерто)
Сонце і квітку, пташину й весну
Так я кохав, то тепер на люблю.
Радо дивлюсь на Галину єдину:
У ній я знайшов мого щастя перлину:
Квітку і сонце, весну і пташину.
Жовква, 4 березня 1994
На основі твору Г.Гейне (тобто передерто)
Іра Вус - красуня з красунь,
палка, граціозна, мила,
з весняного сонця, з трояндових чар
природа їй голос створила.
Волосся в неї навкруг чола -
на чорне сяйво схоже;
як очі на тебе вона зведе,
то серце спинитися може.
Як той метелик до квітки летить,
щоб з келиха щастя пити,
так лину душею я їй на уста
на ніжні, рожевії квіти.
Жовква, 5 березня 1994