Олег П╕хурко: В╕рш╕
This page in windows-1251
Зм╕ст
- Пpощання з долею
- З╕в'ялий спомин
- Цвар╕вна цв╕р╕в
- Чи вам колись задумалось...
- Все пройде ╕ мине
- Не знаю
- Л╕то
- Негадано приходить н╕ч
- Я вас кохав, ще зор╕ недозор╕
- Сам╕тник
- I Know that my Redeemer Liveth
- Лист в╕д сумного ослика ╤а
- На pоман Г.Гессе "Cтеповий Вовк"
- ╤нн╕
- Кохана
- Сон
- Зрада
- Р╕ка часу
- Як пот╕м п╕сля щастя п'янки
- Г╕мнастка
- Les Miserables по ковент-гарденськи
- Буква Ксю
- Дивак
- Затягнуте прощання
- Що ╓ щастя?
- Чай з "пташиним молоком"
- Пражський цикл
- Катрус╕
- Галатея
- Фортеця
- Роздуми перед спов╕д'ю
- День, як в╕рш, без натхнення
- В╕рш написаний п╕д час "неспавост╕"
- Прощання з Прагою
- Безнад╕я
- Прощавай, прощавай, прощавай
- Вс╕ рани вже потрохи заживають
- Закони жанру
- Табу
- Не з ребра ти, а з пелюстки,
- Напиши, подзвони, простягни
- Готель "Полон╕я"
- Божа благодать
- Кохана, т╕льки ти позвониш
- Л╕тн╕й веч╕р
- Не в╕даю, не розум╕ю
- До тебе мила так далеко йти
- Закохан╕, що на дво╓ роздво╓нн╕
- В╕рш╕ написан╕ на Восьме Березня
- Сестричкам ╤ваничкам
- Гал╕ Благут╕
- Лес╕ Пилюх
- Лес╕ Славич
- Гал╕ Струк
- ╤р╕ Вус
Тихо доля п╕д╕йшла,
пpигоpнула, пpив╕тала,
об╕ймала, ц╕лувала,
╕ заплакала вона.
-- Чом ти доле зажуpилась,
мов калина похилилась,
мов пташина восени,
нав╕ва╓ш сумн╕ сни.
-- Не допитуйся козаче,
чому доля твоя плаче.
Сам узна╓ш в той же час,
як мене не стане. Вpаз
листя хлодом пожовт╕╓,
чоpний волос поб╕л╕╓,
мила кине, сн╕г зав╕╓
╕ пpийде в тв╕й сад сама
кpижана суха зима.
Не суди мени ти стpого:
в╕pна я тоб╕ до гpоба.
Тихим словом пом'яни.
не з мо╓╖ то вини,
що тебе я покидаю.
Як веpбичка над ставком
плачу, б╕дкаюсь ╕ каюсь,
сеpцем за тобою маюсь --
лишу я тебе нишком.
Пpощавай, бувай здоpовий,
ясноокий, чоpнобpовий.
Дол╕ вже не побажаю,
бо оце ж тебе кидаю...
Кембp╕дж, 3 листопада 1997
Луна. ╤млистий сад. К╕мната.
В╕кно у сад. ╤ д╕ва молода.
Розкрита книга. Ноч╕ чата.
Та д╕ва книги не чита.
Вона листи перебира╓,
аж поки раптом дотика╓
рука безв╕льна цв╕т зоцв╕лий
колись кв╕тучий наче диво.
З╕в'яв, посаджений в в╕рш╕.
Та струни серця оживають,
╕ крапл╕ сл╕з ним розбивають
застигл╕сть дзеркала душ╕.
Кембр╕дж, 8 липня 1999
У малесеньких садочках,
на молочних тих лугах,
при дороз╕ ╕ на гор╕,
по безкра╖х злих степах,
по зелененьким листочкам,
бродять, але не мишата,
╕ не зв╕р╕, не зв╕рята,
а ... маленьк╕╖ цв╕рята.
То бжола кудись п╕дкине,
то метелик понесе.
Тополиний пух полине,
а на н╕м висить одне.
Але в╕тер розбишака,
як дмухне в не т╕ поля!
"То полинь", -- з╕тхне цв╕ряка,
знов почне усе з нуля.
Кожне з них шука ноч╕вку,
та не просто там кри╕вку,
чи землянку, чи халупку,
чи звичайну теплу грубку,
а ╓дину ту дом╕вку,
найр╕дн╕шу мов ╕з пуху,
лиш вона трима на духу
ту злиденную мандр╕вку.
Ось прийшли порядком
на незнану грядку.
Не впускають ╖х кв╕тки,
повернуться другим боком
та поглянуть косим оком,
на латан╕ сорочки,
з часом вицв╕вш╕ нитки,
й замикають пелюстки.
А на пол╕, при дороз╕
велетеньський той будяк
винайняв вже пан Бридяк.
Добродушний подорожник
захот╕в тих подорожн╕х,
поселити в себе в змоз╕,
та кв╕тки його маленьк╕
нав╕ть цв╕рков╕ низеньк╕.
Для Цав╕рни, ╖х цар╕вни,
признача╓ться той д╕м,
що лишилася позаду,
на пожарищ╕ в╕д саду
тих колишн╕х щастя дн╕в.
Йдуть ╕ в╕рять, що колись
в╕днайдуть ╖й тую владу,
той палац ╕ неба вись.
З ними йде одна цв╕рина,
та замурзана д╕вчина,
що тихенько ╖х вт╕ша╓,
ладну п╕сню засп╕ва╓.
То розкаже ╖м билину
про червоную калину,
про маленький колосок,
той тоненький голосок.
Весел╕ше разом йдеться,
коли те д╕вча см╕╓ться.
Для пот╕хи робить все,
а ночами сльози л'╓.
╤ н╕хто того не зна╓,
що то ╖й найтяжче ╓:
то перебрана Цав╕рна,
що народу свому в╕рна.
"На нас кожного чека╓,
мов та з╕рка в небесах.
Шляху легкого не ма╓.
Так передано в в╕ках:
той хто горя не п╕зна╓,
той н╕коли не знайде,
той н╕коли не вв╕йде.
Йдемо браття попри все".
Так Цав╕рна пов╕дала,
промовчала лиш про те,
що в раю лише росте,
тая кв╕тка величава.
╤ по наш╕й, по земн╕й,
по страдальницьк╕й земл╕,
по стеблин╕, по р╕лл╕,
йде цв╕рявина батава...
Кембр╕дж, 8-9 липня 1999
Чи вам колись задумалось, чому
так кв╕ти можуть бути серцю мил╕,
т╕ барвн╕ сонця, що зо сну
далек╕ спогади збудити в сил╕.
Чому безоборонне ╖х буття,
з покон в╕к╕в, несм╕ло та невм╕ло,
цв╕т розпиля краси життя,
душ╕ сво╓╖ душу й т╕ло.
Кембр╕дж, 8 липня 1999
Все пройде ╕ мине:
╕ загостренн╕ наш╕ бажання;
пролетить, мов з╕тхне,
й тихий б╕ль спод╕вань.
Не питай лиш мене,
чом весняною, тихою ранню
сум на серце верне,
заощадь мен╕ в╕чних питань.
Кембр╕дж, березень 2000
Що прагну я, того ╕ сам не знаю,
чи тиш╕, спокою, чи може забуття.
Нема прямих дог╕г, що приведуть до раю,
╕ де в╕н ╓, не знать нам за життя.
А п╕сля смерт╕ н╕чи╓ п╕знання
не досяга╓ нас, живих але глухих.
У ╕ншу в╕чн╕сть л'╓ сво╓ з╕тхання
багач, що Лазарев╕ не пом╕г.
У ╕нший вим╕р розтечуться думи
страждання, прагнення, бажання ╕ д╕ла,
╕ т╕ на крилах щастя, ╕ проникл╕ сумом.
Одкри╓ться подоба Божа, суща ╕ одна.
Кембр╕дж, лютий 2000
В╕дбуло, в╕дгyло, промайнуло
л╕то красне╓, радост╕ мить,
й намага╓ться в╕тер понуро
лраплями дощику спогади змить.
Л╕то, до самого неба дорога
кр╕зь гори, долини й хребти.
Л╕то, ╕ вже от самого порога
кв╕ти душ╕ починають цв╕сти.
А пам`ята╓ш, як сонячний зайчик
см╕шно навколо ставку вигляда:
зна╓ веселий ненацький зухвальчик,
що н╕ хмаринки ╕ близько нема.
А як сонце багряне с╕дало,
проливало червоне вино,
куштували ми, та було нам мало
╕ незм╕нно п`янило воно.
Жовква, ос╕нь 1996
Негадано приходить н╕ч,
немов прилив у глибокому мор╕,
╖╖ не встр╕неш в╕ч-на-в╕ч -
тисячами розкидан╕ ╖╖ оч╕-зор╕.
Та все ж вона глибоко особиста
наш╕ сни - то ╖╖ почуття,
фантастична, безумне намисто
накида╓ на наше буття.
Ми вважа╓мо що спимо ночами,
та д╕йсне життя - п╕д м╕сячним сном.
Н╕чн╕ мр╕╖ наст╕льки яскрав╕,
що помирають п╕д ран╕шн╕м склом.
Кембp╕дж, березень 1997
До Л.
Я вас кохав, ще зоp╕ недозоp╕
не пpоходили той найменший шлях,
ще сонця не пpокинулись на моp╕,
ще ос╕нь нам не подавала знак.
По вс╕х земл╕ палали там багаття,
по вс╕м кpаям ходили почуття,
а я, незнаний паллад╕н у час каяття
намислив подоpож в кpа╖ну небуття.
╤ чи тому то все безладно склалось,
що посив╕ла небесна блакить,
там ходить, той кому завжди все мало
хто ц╕лий всесв╕т запиpа╓ в мить.
Як пpагнули ми об╕йняти в╕чн╕сть,
як пpагнули у виp╕й од╕йти.
Та пеpший же зустp╕сний-пеpестp╕чний
оббpав до нитки д╕ти-сиpоти.
Жовква, 15 липня 1997
Чому мен╕ так тяжко з людьми,
мов пpимушу╓ хтось до невол╕,
луки, хмаpи, л╕си та сади,
як спок╕йн╕ше в ваш╕й юдол╕.
Як щедpотна та добpа земля,
даpить плоди сво╖ непpестанно,
як згадаю сусп╕льне життя
зозуленькою кpаще я стану.
Чи пpол'юся сльози джеpельцем
у самот╕ соснового л╕су,
пpоpосту я малим деpевцем
тихим на слово, любим на вт╕ху.
По незнаним шляхам я п╕ду
до блакитних вершин вдалин╕,
ш з╕pкам опов╕м я б╕ду
"Дайте pаду неба вогн╕!"
Одпов╕ли з╕pки, одказали:
"Души бувших ми на Земл╕.
Там pоки, мов комети промчали,
та не щаслив╕ були там ми".
"Мали ми сваpи мов т╕ почваpи
бачити ближнього була нам мука.
Гp╕м pозкидав нас, наша покаpа
сяяти в пустц╕, без дpуга чи звука".
"Щоб зустp╕тись, все нав╕ть сяйво,
запpопонували б ми без вагань,
за балачку, людьми осяяну,
ми б п╕шли у пекельний вогонь.
Збл╕дли зоp╕, сходжу я з луг╕в
до людей, дpуг╕в чи недpуг╕в,
розкажу я вс╕м казку з╕pок,
покохав я людей, мов д╕ток.
Кембp╕дж, 18 серпня 1997
Знаю я, м╕й спаситель живе
його шлях укв╕тчують зоp╕.
Суденце-м╕сяць повол╕ пливе
╕ несе його в небесному моp╕.
В╕pю я, що стpемл╕ння душ╕
жодне зло аж н╕як не затушить,
поки тpима╓м в квол╕й pуц╕
слово його, що пеpедане учням.
Мp╕ю я, що далек╕ доpоги
пpиведуть нас у кpай забуття,
де забудуться бол╕, тpивоги,
не забудеться т╕льки життя.
Буду я, пам'ятати дитиство,
юност╕ лет, матеpинську любов,
пеpший ц╕лунок, д╕воче намисто,
проживу себе всього я знов.
Кембp╕дж, 9 вересня 1997
Сумний ослик ╤а написав,
як повол╕ пpоходять pоки,
впаде p╕чка в останн╕й той став
╕ засне в дpагонн╕ назавжди.
Що нема╓ н╕кого з зв╕pят
рятувати його з самоти,
дн╕ за днями шикуються в pяд
в╕ддаляючись наче плоти.
Тихо плаче за в╕льхи кущем
неут╕шний той ослик ╤а.
Не pозбавить т╕ сльози дощем,
плаче ослик, плачу ╕ я.
Кембp╕дж, 16 веpесня 1997
Ген╕й в цаpин╕ стpаждань,
вбивця часу, котpого нема╓,
зозум pозбитий на купу вагань:
сеpце не спить, за в╕кном св╕та╓.
С╕pий день, не с╕pиший за ╕нш╕,
с╕pововч╕сть, але чи с╕p╕сь духа?
Заховатися б с╕pому, але н╕ша
в╕д гpизун╕в пеpесипана тpунком.
Вовка-бpата нема╓, щоб pазом
на сам╕тник-М╕сяць повити,
смажеться шн╕цель над газом
пpоза╖чно-кухонно╖ плити.
Кембр╕дж, ос╕нь 1998
На узл╕сс╕ клен ц╕лу╓
червону калину.
Мав я долю, чи недолю,
покохать д╕вчину.
Як те листя золотаве
в╕тер мчав горою,
неспод╕вано, негадано
стр╕лись ми з тобою.
Ос╕нь бавилась пал╕трою
в л╕с╕, в пол╕ й дол╕.
Нас з тобою чарувала
музика в костьол╕.
Не клякають перед холодом
осен╕ останн╕ кв╕ти,
тво╖ уста, оч╕ й брови --
виклик всьому св╕ту.
Той струмок не зна що жде
його за луками.
Й наша книга буття
писана не нами.
Скоро все зима змете
у в╕дт╕нки с╕рого.
╤ кохання в╕дцв╕те,
що без м╕ри м╕ряне.
Але поки серце в╕рить:
осен╕ краса незм╕нна,
поки ще мен╕ чека╓
мила моя ╤нна.
Жовква, 19 жовтня 1994
Уста Кохано╖ - це метелик багряний,
що легенько прис╕в на фарфоров╕ щ╕чки-л╕ле╖.
Чом його не вп╕ймав, не ловив його р'яно,
чом не встиг за той час, що я був б╕ля Не╖.
Оч╕ Кохано╖ - неземн╕ дв╕ з╕рчини-перлини,
що ╖м р╕вних не знайдеш на ц╕лому св╕т╕.
Та не всп╕в я на них надивитись: години,
що нам були нам╕рян╕, роз╕йшлися мов мит╕.
Голос Кохано╖ - кришталеве джерельце
в╕н п'янкий мов вино, в╕н гарячий мов серце.
Я хот╕в би сп'ян╕ти, все на св╕т╕ забути,
та не всп╕в я розбити приземн╕ сво╖ пута.
Кохана - це ╓ б╕льше н╕х сестра чи мати,
це диво св╕ту, в вс╕й сво╖й величност╕.
Щоби нею накохатись, щоби щастя все п╕знати
не старчило б нав╕ть й в╕чност╕.
Жовква, 12 листопада 1994
Я бачив дивний сон:
кв╕тучий сад весною,
троянд пелюстки запашн╕
й блакитне небо над╕ мною.
Я бачив вас у сн╕.
там винувато шелест╕в
волосям милим в╕тер,
бо ц╕лувати вас посм╕в.
Я бачив ваш╕ оч╕ -
росини чисто╖ води -
дивилися вони весело
на св╕т без горя ╕ б╕ди.
Я чув ваш голос,
боюсь, що вже в╕днин╕
не зможу я забути,
як звали ви мене "╢диний".
Та сон минув
зосталася лиш згадка,
м╕ж дивним маревом ╕ мною
остання кладка.
Якби мен╕ знаття,
де сон цей в забутт╕ шукати,
я б не прожив ╕ дня
╕ зодягнув би смерт╕ шати.
Я бачив дивний сон...
Жовква, 4 березня 1994
Хто ж знав, що т╕╖ руки --
то два метелика розпуки.
не затуманилося око,
яке вчинило так жорстоко.
А може, то не день чи два
╕ сказан╕ -- не т╕ слова,
що випурхають ненароком
дурн╕, патлат╕, кривобок╕.
Оце мабуть ж сама душа,
продалась за свого гроша.
Нудотний присмак зради
без галасу й паради.
До св╕ту нав╕ть ╕ не осоруга,
й н╕коли жал╕бниця-туга
пристанку в серц╕ не знайде,
бо все не те, давно уже не те.
Кембридж, 16 с╕чня 2000
Чому про час говорять,
тече, пливе, несе?
Чому ми про простори
не кажемо таке?
Св╕дом╕сть -- то вода,
яка тече кр╕зь час.
Ми мислимо, й вона
дзеркалить св╕т ╕ нас.
Секунди -- то краплини.
Накрапують секунди,
що дощово╖ днини
немов до неба пути.
Хвилини -- то ковтки.
Життя ковта хвилини,
в цю чашу перелить
ус╕ св╕й в╕к повинн╕.
А дн╕ -- струмки.
Струмлять наш╕ дн╕,
прол╕тають мов думки
й залягають на дн╕.
Ро`ки -- то р╕ки.
Розливаються `роки,
╕ линуть у в╕чн╕сть.
╥хн╕ потоки.
Стол╕ття -- океан.
У безшир╕ стол╕ття
стиха╓ будн╕в гам,
лиш в╕тр колише листя.
Кембр╕дж, 6 травня 2001
Як пот╕м п╕сля щастя п'янки
його перетравити згусток?
С╕мейним капнуть валер'янки,
щоб затопити шклянки пустку.
Поп'╓, впаде, засне ╕ все.
Сп╕ватиме рефрен галган
п╕д сп╕вчутливим л╕хтарем
"Ой де тебе я загубив, талан?"
Процес - це, значить, головне.
Роман напише графоман.
Та ц╕ни, насл╕дки, чи вим╕р,
чи варто все це рахувати?
Вс╕ раз почутися повинн╕
невинними мов немовлята.
Родин╕, р╕дн╕й батьк╕вщин╕,
╕ т╕й улюблен╕й д╕вчин╕ -
що ж, будьмо, браття, нин╕!
Кебр╕дж, 18 березня 2001
С.Г.
Вулик залу стих, ус╕ розс╕лись.
Хвилю╓ться пов╕тря, ледь тремтить,
пуска╓ мурашки по т╕л╕.
На серця удари розпалася мить.
Та пов╕нь музики усе прорвала,
╕ п╕дхопила, закачала.
Всесила теч╕я усе вкорила,
в╕дмивши страху б╕ль з душ╕.
Не руки вже, а б╕л╕ крила
летять по рад╕сн╕й дуз╕.
``Прощай!'' -- махнулися дуетом
всл╕д хватцьк╕ н╕жки п╕руетом.
╤ прост╕р заверт╕вся ``сонечком''.
Колеситься усе юрбою.
А справжн╓ сонце у в╕конечку
потягло хмарки за собою.
Н╕де опори вже нема,
лиш т╕льки музика одна.
Перевернувся раптом зал,
вже взичний до тако╖ штуки.
╕ тут же в╕н затанцьовав:
п╕длогою жонглюють руки.
Бол╕йник╕в переляк в лицях:
тримайтеся, не провал╕ться!
В дугу скрутився килимок,
погладив злегка руку,
припав до н╕г, черкнув носок,
щоку пестливо так порухав.
П╕дняв легенько св╕й рожок,
св╕т запустить в новий кружок.
Аккорд останн╕й, як й зусилля
з╕брати в точку, все ╕ враз.
Закам'ян╕ли воля й сила,
все зупинилось, нав╕ть й час.
...Килим ступив уб╕к, позаду все.
А св╕т кудись хитаючись пливе.
Мов кр╕зь н╕ме к╕но бреду,
безшумн╕╖ хвил╕ долонь
тр╕почуть, мов лист на в╕тру,
мов буйний од в╕тру вогонь.
Мов риба вийнята з водоворота
ворушить тренер рота.
Та раптом розкололась тишина,
на сотн╕ скалок, щоб лунати
страшного вироком суда:
``Десять ц╕лих, нуль десятих!''
Берл╕н, 7-8 липня 2001р.
Барикади, тлуми, стр╕лянина,
П╕столети, гвинт╕вки, чи гол╕ нож╕.
За кохання там померла Епон╕на,
де за волю гинули муж╕.
╥й душа мов та птаха злет╕ла,
мандр╕вник, що н╕ куди й н╕ зв╕дки,
зозпросталась над залишком т╕ла,
╕ зустр╕лась... з душею сус╕дки.
До цього сус╕дка п╕д╕йшла всерйоз,
так тужила, побивалась, голосила...
Розродилась м╕н╕-водопадом сльоз
почутт╕в ж╕ночих незупинна сила.
Мов прорвало греблю, ╕ навскач,
не доходячи завбачно до ╕стерик,
Ярославни-лондонсько╖ плач
як та злива впав на глядач╕в в партер╕.
Найдешевш╕ м╕сця, та романтики - без краю.
Та й чи все, скаж╕ть мен╕, купують грош╕?
Найфенешебельн╕ш╕ райони раю.
Заброньовано для босоногих Гаврош╕в.
То повернемося на наш балкон:
Носовик завбачливий сус╕да зл╕ва
Протягнув, як того вимага╓ тон,
Незнайомц╕ у б╕д╕ несм╕ло.
А я на жаль хустиночки не мав,
Тобто мав не дуже б╕лосн╕жно-б╕лу.
З ф╕лософським смутком спогладав.
Перш╕ потиски руки невм╕л╕.
Повеч╕р'я вулиць, темне ╕ не знане,
Чимкую самотньо, та не сумно нин╕:
Ви все-таки добре прожили, Вальжане,
Хай лише на сцен╕, хай лише хвилини.
8 листопада 2002р.
(На мелод╕ю "Позвони мне, позвони")
Я шукаю букву Ксю,
невловиму Ксю шукаю.
Це не ╕грек, зет, чи мю:
ун╕кальна буква тая.
Та який ж то алфав╕т?
Бо не грецький в не╖ проф╕ль,
не китайський ╕╓рогл╕ф,
не японський ╕╓рогл╕ф,
але також не ╕врит.
Риска, крапка, закарлюк,
закарлючка, ротик, носик.
Оченяток дво╓ штук,
╕ кучер╕ вона носить.
Не англ╕йське довге "ю-ю-ю",
загогулька не грузинська.
Але р╕дна укра╖нська,
аж по вушка укра╖нська,
веснянкова наша Ксю.
Я шукаю букву Ксю,
невгамовну Ксю шукаю.
Це не ╕грек, зет, чи мю,
букви кращо╖ нема╓...
Кембр╕дж, 18 с╕чня 2003
╤рина Жиленко "П╕сенька про дивака":
Жив на св╕т╕ дивак.
Жив в╕н якось не так.
Як то кажуть -- соб╕ на шкоду.
Зам╕сть брати -- давав,
зам╕сть плакать -- сп╕вав,
зам╕сть ╖сти -- ходив голодний.
Жив на св╕т╕ дивак,
жив дивак просто так,
просто всмак, без проблем ╕ проект╕в.
╤ н╕ грамот не мав,
╕ за горло не брав,
"Бо слабак" -- усм╕хався директор.
В╕н носив св╕й п╕джак
десять рок╕в, ще й гак, --
а для цього не тра ощадкнижки.
╤ не пив в╕н коньяк,
а любив капусняк.
Бо, казали, тонка в нього кишка!
В╕н в╕ддав ковбасу
шолудиваму псу,
а п╕джак зняв пияк н╕кудишн╕й.
Як в╕н ордера ждав!
А д╕ждався -- й в╕ддав
юн╕й мам╕, обманут╕й ╕ншим.
Зам╕сть шан ╕ подяк,
"В╕н -- сектант", "В╕н -- глупак",
"В╕н -- маньяк! Небезпечний, до реч╕".
А одна (хоч сама
й не дивачка, дарма)
прошептала так сумно: "Предтеча..."
Хай ще довг╕ в╕ки
шален╕ють вовки,
кожухи-коньяки не под╕лять.
Але, в╕рте -- таки,
поки ╓ диваки,
╓ й над╕я у нас, ╓ над╕я!
-----------------
А ось мо╓ продовження :-)
Гей, послухай, дивак,
Чом все в тебе не так?
Все життя якось йде без порядку:
Весь заробок - в╕ддав,
Тай квартиру ту да ж,
А чи ма╓ш одну хоч подяку?
Ось, наприклад, же я,
в мене своя с╕м'я,
по нед╕лям йдемо на концерти.
А ось ти - одинак,
╖ж простий капусняк,
а на жертви ╕деш так уперто.
Не в╕ддам еполет
ради сво╖х колег,
Хоч п'╓мо ми разом при нагод╕.
Але скажу, проте
Поважають мене.
А з тобою завджи вс╕ в незгод╕.
На це все, наш дивак
здвигнув плеч╕, ось так,
Не знайшовся, що тут одпов╕сти.
Помовчавши тод╕,
посм╕хнувшись соб╕,
рушив дал╕ весняним в╕н м╕стом.
Як словами сказать,
про веселу печать,
що погода навкруг нал╕пила?
Про гам╕рн╕ хрущ╕,
про сюрпризи-дощ╕,
чи до льоту розпростан╕ крила?
А др╕бниц╕ от╕
шана, грош╕ крут╕,
чи подяка од шефа профсп╕лки,
переважить ус╕,
та найменьша, в-в╕ сн╕,
та найлегша, дитяча посм╕шка.
A що та молода
мат╕р, б╕дна одна,
вже мене, "дивака", омина╓ -
це не зм╕нить весну,
не попсу╓ ╕ сну,
лиш дитинку хай доля коха╓.
Лиш разочок, пов╕р,
я загляну в той дв╕р,
може диво часом ся вд╕╓:
те маленьке дитя
скаже знову "тя-тя!",
╓ й над╕я на це, ╓ над╕я!
П╕ттсбург, 26 жовтня 2003
Усе вже добре зважено
поважно ╕ розважено.
Перебрано, прос╕яно
за в╕тром борошно.
Що було, то не збулося,
н╕коли не в╕дбулося,
╕ нав╕ть не приснилося.
В╕дбуло-в╕дгуло.
Ми роз╕йшлись мов лайнери,
по морю, по безкрайньому,
на курс╕, дуже дальньому,
й стихнув вже гудок.
Та наче хто мен╕ наврочив,
╕ знов узр╕в я тво╖ оч╕,
так╕ знайом╕ ╕ уроч╕,
мов неба в╕чного ковток...
Хоча все знищили морози,
велик╕ грози ╕ загрози,
та були ж чист╕ дн╕ мов сльози -
давай згада╓мо про то.
Хай знов прив╕╓ться над╕я,
що стелиться немов пов╕я
╕ с╕╓, й пос╕ва╓ мр╕╖
в згор╕лий вже садок.
Я все тримаю твою руку,
╕ спогад╕в п'ю мед, ту муку.
Бо не минути нам розлуку:
останн╕й пада╓ листок.
П╕тсбург, 29 липня 2007
Катрус╕
Що б щастя вп╕ймати, що треба зробить?
Знайти ту ╓дину на св╕т╕ кохану.
Засн╕женний п╕к Еверест п╕дкорить.
В╕ддати життя за людину незнану.
А можна соб╕ коло матер╕ буть,
по хат╕ працюючи тихо та вперто,
╕ знати: на тво╖х плечей доброту
вона кожен день може см╕ло обпертись.
П╕ттсбург, 21 серпня 2008
╤рин╕
Теплим л╕тн╕м веч╕рком
лиш нас дво╓, я ╕ ти,
в тво╖й кухн╕ чай пили,
чай з "пташиним молоком".
Так домашньо р╕дная,
виглядала ти мен╕,
що здавалось у тоб╕
в╕днайшов дом╕вку я.
Де приймуть мене ц╕лком
╕ завжди мене чека
запашний гарячий чай,
той з "пташиним молоком".
П╕тсбург, 23 серпня 2008
За р╕чками, за схилами, за горами, за долами,
живе красуня д╕вчина, Катруся чорнобровая.
╤ гожая, ╕ милая, ╕ в╕рная, ╕ любая
(╕ нав╕ть газдовитая!),
у мальвах-ружах знайдена, у рос╕ купана, веселкою облитая.
О в╕тре в╕льний та швидкий, лети за хмари брате,
над плаями та гаями, долинами-розмаями, помчись м╕й свате,
несись, сп╕ши, ╖╖ знайди, торкни щоки, шепни, нав╕й,
тих тихо-добрих, легко-ладних, як казка гарних мр╕й
про парубка, про козака, у кого серце не змовка,
все б'╓ться, все горить, все в╕рить, нею снить, ╖╖ одну коха.
Жовква, 25 липня 2008
Мен╕ явилась ти, м╕й ср╕бносяйний ╕деал,
як ╕з туману тихо виплива╓ леб╕дь
вся з╕ткана ╕з павутиння, що л╕та
лиш в золотому, ╕з дитинства, неб╕.
╤з сн╕в, що залишили невиразний сл╕д
по чомусь, що прекрасно ╕ значимо,
розтанувши, як кришталевий тане л╕д,
лиш щем зостався, й сльози п╕д очима.
А ранком дивишся здивовано в життя,
даремно згаду╓ш, чого ще не згадати,
що ще не сталося, ще в лапах небуття --
його лиш серце зможе розп╕знати.
Бо серце неп╕двладне часу ╕ закону:
кохаючи тебе самотн╕ довг╕ роки,
воно тебе створило з ребра мого,
моя одв╕чна Галате╓ св╕тлоока.
Прага, 27 липня 2008
Золота стр╕мка фортеця
утопа╓ в зелен╕.
╥╖ взяти неприступну
серцем мен╕ велено.
Та не хочу бити мури
я важким тараном,
╕ косить не буду во╖в
трунком чи обманом.
Сам, без збро╖, без дружини,
стану поп╕д ст╕ни,
зн╕му шолом, зкину лати,
сам преткну кол╕на.
Може статись, що уразить
мене куля злая,
╕ впаде в шовков╕ трави
голова младая.
Чи фортеця розродиться
тисячею во╖в,
скрутять руки, зв'яжуть ноги
╕ замкнуть в неволю.
Може буть принцеса вийде
╕ введе в поко╖,
зми╓ порох, вго╖ть рани
власною рукою.
За минулим, славним ратним,
я вже не жалкую.
бо якщо вона не вийде,
хай шле краще кулю.
Прага, 29 липня 2008
М╕ра людини -- вчинки ╖╖.
Але котр╕? Вс╕, що минули?
Чи лиш тепер╕шн╕╖ т╕?
А як буть з тими, що не були,
але котр╕ б могли вчинитись
за тр╕шки ╕нших обставин?
А може треба долучити
╕ д╕л майбутн╕х гамму?
Одних тепер╕шн╕х замало:
тод╕, ран╕ше, ким був я,
як з брудом зм╕шував бувало
тв╕й образ, чистая моя?
Бо так у св╕т╕ вже закручено,
що з╕ткан╕ ми з протир╕ч...
А може м╕рять лиш минулими?
Н╕, засумна виходить р╕ч:
бо наново життя почати
нам смертним буде не дано,
╕ кожне зло давно зачате,
велике чи др╕бне зерно,
на все життя тяж╕тиме
невиправлене на добро,
Дамокловим мечем вис╕тиме
дов╕чне╓ гр╕ха тавро.
Ф╕лософи цю тему строгу
вивчають довго й палко.
А сам я не знаю н╕чого,
з якого к╕нця ця палка.
Н╕що тут вд╕яти не можу,
лише одну я маю над╕ю:
на всепрощення Боже
╕ на тво╓, моя мр╕╓.
Прага, 28 липня 2008
Пишу в╕рш, але нема натхнення,
Сил нема, хоч н╕би ╓ бажання,
Нав╕ть рими вс╕ кострубат╕,
патлат╕, об╕дран╕, гачкуват╕...
Ст╕й! Якщо натхнення нема,
то ╕ рими не допоможуть (н╕ ритм),
можна не морочити ними голову,
тобпо л╕ву п╕вкулю мозку,
(чи можу праву? геть усе забув,
жодна сьогодн╕ не "варить")
та ╕ яке то ма╓ значення:
"л╕ва (╕ права теж) п╕вкуля мозку"
н╕ з чим поетичним не риму╓тся:
х╕ба що з "ложку, дошку, макарошку,
ще раз ложку, ╕ по-трошку."
Та без рими ╕ зм╕сту не треба.
Н╕чого взагал╕ мен╕ не треба...
Так ╕ пройшов м╕й день без натхнення,
день без тебе...
Прага, 30 липня 2008
Словечка чеськ╕ ╓ так╕ пот╕шн╕
для вкра╖нського слуху ╕ чуття:
наприклад, ╓ там сорт см╕ття,
що весело зоветься "см╕шне".
Квитки тут "преступн╕" бувають.
Весь траспорт штурмом брати треба:
в вокзал╕, у метро чи просто неба --
к╕нчайте "наступ" -- вс╕х прохають.
А музика -- "гудьба-гудьбою",
хоча творив тут в╕чний Дворжак,
бо грають найчаст╕ш на "сворках"
"ум╕льц╕" л╕тньою порою.
Багато бульби з'╖в я в Праз╕,
бо "брамбори" я вмить засво╖в.
╤ "п╕ва" вижлуктив довол╕.
Лиш "тршешен╕" не дались й разу.
Два значення у слова "парки":
сосиски на тарель уложен╕,
а друге, щось не зовс╕м схоже╓:
закохан╕, що обнялися в парку.
Чолов╕ки -- персони вс╕ нон-грата:
впускають ╖х у туалети "пан╕".
А що цей заклад зветься "зах╕д",
то компас сл╕д з собою брати.
Нема д╕вчат, лиш "д╕вки, голки",
але не гол╕
╕ в принцип╕ довол╕ "симпатицк╕":
малюються вс╕ "ружами" так хвицько
╕ "подражками" дразнять вволю.
Там просять руку, серце ╕ любов╕,
сказавши лиш одне будь "ласка" ти:
звучить кохання дуже ласкаво
напевно в кожн╕й людськ╕й мов╕.
Прага, 31 липня 2008
Бувай, Праго молода!
Ти мене так полюбила
вс╕ сво╖ в╕дкрила дива,
й рани тихо заго╖ла,
мов живлющая вода.
Будеш ждать мене, я знаю,
через довг╕ дн╕ ╕ ноч╕,
роси зрониш ти уроч╕.
як все стихне оп╕вноч╕.
Я повернуся, златая!
Прага, А/С "Розтили", 1 серпня 2008
За тепле щастя твого зору,
усм╕шку, лаг╕дно прозору
чи просто слово те веселе
здавалося би зрушив скел╕
╕ перейшов б п╕в-св╕ту я:
широк╕ доли, льодов╕ поля,
густ╕ л╕си й сух╕ пустел╕.
До тебе я б тягнувсь як м╕г,
хай недосяжна ц╕ль мов п╕к,
якби мен╕ лиш в╕ра чи знаття,
що щиро вбол╕ва╓ш ти;
я нав╕ть би почав рости,
для тебе би зм╕нив життя
у св╕й, за тридцять рок╕в, в╕к.
Та ти мовчиш, пряма ╕ строга,
або суха твоя ╓ мова,
не пода╓ш ти рук мен╕.
Холодна ╓ моя дорога
без доброти тво╓╖ л╕та.
Без посм╕шки тво╓╖ св╕тла
мети не видно в далин╕.
╤ опускаються безсило
т╕ руки, що за тебе, милу,
пороздвигали би ╕ гори.
Безв╕льно я стою...
О горе!
Хочу сказать тво╓ ╕мя,
але не можу й того я:
його риданнями здусило.
Жовква, 6 серпня 2008
Ти в╕дходиш, в╕дходиш, в╕дходиш,
сонця променем в розр╕з дверей.
То заходить, заходить, заходить,
ген за обр╕й св╕т мо╖х очей.
Мов лелека, лелека, лелека,
ти змахнула востанн╓ крильми.
Так далека, далека, далека,
як минуло╖ кв╕ти весни.
╤ за кра╓м, за кра╓м, за кра╓м,
зникла ти, попаливши мости.
Я чекаю, чекаю, чекаю,
хоч не в╕рю, що вернешся ти.
Жовква, 15 серпня 2008
Вс╕ рани вже потрохи заживають,
розбите серце вже не так пече
св╕дом╕сть не болить, уже зникають
вс╕ згадки, домисли, усе минуле те.
╤ нав╕ть хочеться по-просту випить чаю
хоч ти самотн╕й, але недалеко
в╕д столика с╕да╓ш, де курчаво
здвенить розмова ╕ веселищ ехо.
╤ затишок уже дарують вечори,
а пост╕ль нав╕ть об╕цяе тихий сон.
╤з гуркотом скотивсь той кам╕нь ╕з гори,
що був колись С╕з╕фовим трудом.
Обдмуху╓ш, легенько п╕д╕йма╓ш,
життя цеглини долею побит╕,
╕ знову, вже впевн╕ше ╖х вставля╓ш,
у мур новий, над╕йно так в╕длитий.
Та раптом в натовп╕ мелькне ╖╖ сукенка,
прорвавши греблю спогад╕в. ╤ зрозум╕╓ш:
життя - то д╕йсно просто купа цегли,
без зм╕сту, без мети. ╤ вже н╕що не вд╕╓ш.
Прага, 26 липня 2009
Все просто на друкован╕й стор╕нц╕:
вона його коха, ╖╖ в╕н н╕,
або ж холодне серце ж╕нки,
порозбива ус╕ палк╕ п╕сн╕.
Такий ще х╕д можливий там:
вза╓мне почуття, глибоке ╕ гаряче,
та по далеким ╕ чужим м╕стам,
закинуто закоханих незрячо.
Бува, що в╕н коха╓ двох на раз,
але не зна╓, що йому робити,
╕ мечеться по р╕зним берегах,
як п╕д ос╕нн╕м в╕тром гол╕ в╕ти.
В╕дом╕ штучки, та читач купля╓ться,
╕ розкупову╓ любовн╕╖ романи,
що так при╓мно вечором читаються
п╕д чай м╕цний на теплому диван╕.
╤ ось це сталося в житт╕ з╕ мною,
здавалось, вар╕ант банальний,
та серце стисло, мов струмок зимою,
воно ст╕ка╓ сут╕нком прощальним.
Воно пече, немов нога в╕дтята,
як ласт╕вка п╕стрелена спада╓,
як без людини одмира╓ хата,
воно коха, як серце, що коха╓.
Жовква, 19 липня 2009
Я тебе кохаю,
тво╖ оч╕, брови,
вуста малинов╕,
коси т╕ кленов╕,
твою св╕тлу душу...
Та мовчати мушу.
Я свого кохання,
що на тебе схоже,
св╕тле, тепле, гоже,
передать не можу,
н╕ тоб╕ сказати,
н╕ не написати.
Можу лиш кохання
я на в╕рш покласти
заточивши ласку
в анон╕мну маску.
Може прочита╓ш
╕ себе вп╕зна╓ш...
Жовква, 20 липня 2009
Не з ребра ти, а з пелюстки,
всю тебе вдихаю,
проросла в мо╓му серц╕
ти весни розма╓м.
По новому св╕т розкрила,
св╕жо так красивий,
тво╖ коси розплелися
в неск╕нченн╕ ниви.
Напо╖ла небо л╕тн╓
ти пром╕нням й сонцем,
безм╕р ноч╕ подолала
з╕ркою в в╕конц╕.
Та узр╕вши мою муку,
ти впадеш нав╕ки
╕з вишин, й протянеш руку
прощення й оп╕ки.
Вкри╓ш св╕т ос╕нн╕м листям,
коли засумую.
в╕тром бабиним розв╕╓ш
думку всю г╕ркую.
Лиш не плач, моя кохана,
як умру я т╕лом,
а накрий його саваном,
сн╕жно-чисто б╕лим.
Бо пребудимо ми разом,
в мальвах тих далеких,
зв╕дки нас на св╕т принесли
в╕чн╕ дв╕ лелеки.
Прага, 27 липня 2009
Напиши, подзвони, простягни,
перелинь ти до мене кр╕зь море,
передумай з╕ мною думки,
розд╕ли мо╓ щастя ╕ горе.
Зажадай, забажай, помолись,
попрохай всеблаженную рад╕сть,
пригадай, як ми були колись,
уяви, що ╕з нас може статись.
Розбуди все найкраще що ╓,
не суди, потопи пересуди.
Все прости, хай сумл╕ння тво╓
помандру╓ за мною усюди.
Мо╖ темн╕ вагання зжени,
принеси сон св╕жавий мов роси,
просп╕вай колискову, п╕д сп╕в
хай насняться мен╕ тво╖ коси.
Зрозум╕й, надихни, все вм╕сти,
все вбери через серце, що в кв╕тах.
Перейди ╕ спали вс╕ мости,
двох лиш нас залишивши на св╕т╕.
Прага, 29 липня 2009.
Здавалось, н╕би по-старому все:
як ╕ учора ся╓ л╕тн╓ сонце,
╕ дзеленьчать вс╕ шибки у в╕конц╕,
коли трамвай п╕д ним ╕де.
Навпроти знову прода╓ з лотка
той пан пахуч╕ прецл╕ з маком,
та так не т╕шусь я ╖х смаком,
коли д╕лила ╖х твоя рука.
Хоч кв╕ти в парку пахнуть як ран╕ш,
але нема кому ╖х дарувати,
нема╓ то╖, що могла б ╖х взяти,
мов найц╕нн╕шу в св╕т╕ р╕ч.
Хай вулички-закутки т╕ сам╕,
проте в зажури, в смутку я в полон╕:
бо без тво╓╖ у мо╖й долон╕,
ус╕ вони незатишн╕ й т╕сн╕.
Як ╕ учора вигра╓ сурма
хейнал ╕з веж╕ на вс╕ боки,
та рветься нота заглибоко,
мов зна╓, що тебе нема.
Крак╕в, 17 серпня 2009
Л'╓ться благодать нам Божа:
сонця св╕т, ласкаво гожий,
в с╕рий день - то хмар суво╖
в н╕ч - неземн╕ дивн╕ зор╕,
сн╕г пречистий, подих в╕тру,
св╕ж╕сть мгли, чи запах кв╕ту.
Вс╕м, ╕ праведним ╕ гр╕шним,
сяйво роздане всевишн╓.
Треба лиш замкнуть пов╕ки,
вслухатись не в день, а в в╕ки,
вверх тягнутись, б╕ль забути,
й св╕т вбирати, бачить, чути!
Чом же ходим ми байдуж╕,
зденервован╕, недуж╕,
й кр╕зь проходить ласка кожна,
наче м╕сце ми порожн╓?...
Крак╕в, 18 серпня 2009
Кохана, т╕льки ти позвониш,
то стане легше. Голос тв╕й,
немов церковн╕ ср╕бн╕ дзвони,
заглушить сумн╕в╕в вс╕х р╕й.
Прост╕ше, зрозум╕л╕ше, гарн╕ше,
осв╕титься буття. Бо т╕льки ти,
далека але близка, найр╕дн╕ша,
знайдеш розраду в╕д журби.
Ти говори, ласкаво-св╕танково
так лаг╕дно, як можеш ти одна,
бо наша неперервана розмова --
моя ╓дина нитка рят╕вна.
По н╕й бринить тво╓ кохання,
╕ чути подих н╕жний тв╕й,
╕ легке наче сон з╕тхання,
╕ л╕тн╕й веч╕р запашний.
Та т╕льки ск╕нчиш, враз так точно
самотн╕сть впаде з вс╕х бок╕в
й застукають настирн╕ молоточки
коротких та невблаганних гудк╕в.
Банф, 24 серпня 2009
Л╕тньо теплий веч╕р,
опада на плеч╕,
╕ торка прозора
всеблакить чоло.
Одплива од серця
в та╓мницю човен,
а у ньому сонце
з золотим веслом.
Все позавмирало,
все позатихало,
за л╕ском вмостилось
╕ др╕ма село.
Думка лине тихо,
чуть як св╕жо диха,
╕ тепло вбира╓
молода земля.
Ген п╕д небокра╓м,
за зелений га╓м,
в╕дбувають варту
в╕чн╕ тополя.
У глибинах неба
мов тоненьк╕ стебла
злегка проступають
горд╕ злами г╕р.
Лиш на неск╕нченн╕й
всеблакитн╕й стел╕
вже митять жаринки
нетерплячих з╕р.
Гарх╕нг, Кв╕тень 2010
Оксан╕
Не в╕даю, не розум╕ю,
як в оч╕ тво╖ я дививсь
╕ в них, мов у далеку мр╕ю
не полет╕в, не проваливсь.
Як залишався св╕т на м╕сц╕
а не хитавсь на вс╕ боки,
коли тво╓╖ ненароком
рука торкалася руки?
Як в╕д тепла тво╓го погляду
не причепурювався цв╕т,
а п╕д пересп╕в твого голосу
не в╕дкривався дивосв╕т?
Як я роками жив без тебе
затисши в серц╕ почуття?
Н╕коли це вже не збагнути,
бо ти тепер мо╓ життя.
П╕ттсбург, вересень 2010
До тебе мила так далеко йти
по дальн╕м, по стежкам незнаним,
зд╕йматись в гори, в св╕т, в в╕ки.
плисти по р╕кам, рокам, океанам.
Та перш я мушу подобр╕ть в соб╕,
╕ потепл╕ти, все простить,
забути гн╕в образ, розкритись
дов╕р'ям лаг╕дних суцв╕ть.
Легеньким птахом величавим
злет╕ти понад будн╕ наш╕,
стрясти увесь непотр╕б з крил,
н╕ п╕р'ячка не замаравши.
╤ там в осяйн╕й вишин╕
тебе осяяну зустр╕ти,
й кр╕зь долю, вим╕ри, в╕ки,
з тобою разом полет╕ти.
П╕ттсбург, липень 2011
Оксан╕
Закохан╕, що на дво╓ роздво╓нн╕,
на дол╕ дальн╕╖ розд╕лен╕-роздолен╕,
по в╕тру розв╕ян╕, за океан зас╕ян╕,
живуть неначе не ╕снуючи,
сплять не спочиваючи,
перебувають лиш чекаючи,
чекають тихо прагнучи,
а прагнуть назавжДИ, на ЗАвжди ╕ ЗАвжди.
Ждуть. Ждатиму. Ти мене жди.
Таке наполовинчате життя:
Ходять на роботу, читають лекц╕╖,
про катети ╕ про проекц╕╖,
про нано-трубки ╕ тетра-герц╕...
Все дослухаючись тихенького биття
незнаного буття далекого серця,
на в╕дстаннях як╕ вс╕ макро,
як недосяжна Альфа-Центавра.
Живуть мов голодуюч╕,
Кидаються на кожну зв╕стку,
на кожн╕ новини,
як б╕дний студент на дешев╕ сардини.
Email п╕дтриму╓ ╖х ц╕лий день:
р╕дне слово, кр╕зь паутину мереж╕,
не дай упасти ╕ збережи.
Розмови в скайп╕ стане на тиждень,
а як з в╕део, то ц╕ кайфи ╕ дива,
вистачать щоб пережити ц╕лих два.
Але це минуле-промайнуле.
Разом ми, що бувше поминати?
Вимикаю комп'ютер, ╕ ╕ду спати,
безхмарно-спок╕йно, як немовля.
Бо поруч мого буття,
тепер вже нав╕ки таке близьке,
таке голосне мов набатом,
наЗАвжди, на завжДИ, ╕ ЗАвжди
буде серця твого биття.
Жовква, 29 вересня 2011р
Одного дня ранньо╖ весни 1994 року на мено щось найшло ╕ я вир╕шив
написати вс╕м сво╖м одногрупницям (а також ╤ваничкам) в╕ршоване
поздоровляння на Восьме Березня. На жаль, м╕й благородний запал мене
скоро виснажив, ╕ я безсов╕сно почав гнати плаг╕ат, за що перепрошую
читача ╕ адресаток.
У далек╕м кpаю-pаю,
де шиpок╕ полонини
бистpий Стpий кохають,
жили дв╕ д╕вчини.
Дв╕ сестpички, невеличк╕,
мов веснян╕ кв╕ти,
хто побачить звесел╕╓,
н╕де пpавди д╕ти.
╤ як звикло то ведеться
на б╕лому св╕т╕
славний лицаp молоденький
покохав с╕ кв╕ти.
"Люб╕ мо╖, мил╕ мо╖
Маpта та Оксана,
заход╕ть в мо╖ поко╖
буде вам пошана.
Подаpую, люб╕ сестpи
коштовне намисто
аби добpе звеселяли
мо╓ товаpиство.
Буду вас любить до в╕ку
в в╕к вас не забуду,
буду ц╕лувать без л╕ку
буду, буду, буду..."
"Славний ти наш лицаpе,
княже всього гpаду
дай нам слово мовити
вислухай поpаду.
Наша вpода, то пpом╕нчик
весняного сонця,
що ласкаво загляда╓
до людей в в╕конця.
Наша вpода - м╕сяць ясний,
неба божий даp.
Що зам╕нню╓ годинник
для коханих паp.
Наша вpода - сп╕в соп╕лки
чаp╕вно пpозоpий,
що до нього пpислуха╓ться
найдалекш╕ зоp╕.
Наша вpода пpоцв╕та╓
поц╕лунком на устах.
Щебетанням соловейка
колосочком на ланах.
А в палатах б╕локам╕нних
зле все поведеться,
сонця ясного нема╓,
в╕тpу не ведеться.
Нав╕ть золотом гаптована
зв'яне наша вpода,
згине, сплине,
як тая бистpая вода."
Сонце с╕дало, в p╕чц╕ купало
коси багpян╕ сво╖.
Сумно додому козак повеpтався
на доpогому кон╕.
Та поглянув в╕н на небо,
що не зна лиха,
нагадав сестpину мову
Й усм╕хнувся тихо.
Бо узp╕в на чист╕м неб╕
оч╕, коси ╕ бpови.
Шеп╕т д╕вочий в╕н pозп╕знав
в тихому шум╕ д╕бpови.
...Пpойдуть в╕ки але завжди
в пpозоp╕ ноч╕
на небесах знайдете ви
сестpичок зоp╕-оч╕.
Жовква, березень 1994
Переробка твору Лес╕ Укра╖нки
Я блукав колись по р╕дн╕м краю
раю
╕ шукав на с╕й земн╕й юдол╕
дол╕.
Там д╕вчину стр╕в я виноз╕рку
з╕рку.
Пром╕нь ясний т╕ д╕воч╕
оч╕.
Подала мен╕ пригожу
рожу.
Залишитись палко я благаю
Галю,
╕ н╕коли не зможу забути
Благути.
Жовква, 5 березня 1994
На основ╕ твору Г.Гейне (тобто передерто)
Я кв╕тку люблю, а яку - не вгадаю
╕ серце болить.
Я серце у келихах кв╕т╕в шукаю.
Та де ж воно спить?
Айстри с╕яють, троянда кв╕тне
╕ пахощ╕ л'╓.
Я ж серце шукаю, палке и тендитне,
таке як мо╓.
Сп╕ва соловейко, ╕ я розум╕ю
про що йдеться:
що кв╕тка, яку я люблю наче мр╕ю
Лесею зветься.
Жовква, 4 березня 1994
П╕дробка п╕д стиль Шевченка
Зоре моя веч╕рняя
з╕йди над горою.
Поговорим тихесенько,
любо так з тобою.
Розкажи, як за горою
сонечко с╕да╓,
як у р╕чки веселка
воду позича╓,
як широка сокорина
в╕ти розпустила,
як коханая д╕вчина
по воду ходила,
як гарно см╕ялись
уста молод╕╖,
як в серцях розгорались
диво-кв╕ти над╕╖.
Розкажи, що моя любка
тепер поробля╓.
Чи прекрасн╕╖ оч╕
тебе виглядають?
Чи мене згадають
Чи ще пам'ятають?
А якщо забули,
мила моя зоре,
не кажи н╕чого,
не буди горя.
Жовква, 5 березня 1994
На основ╕ твору Г.Гейне (тобто передерто)
Сонце ╕ кв╕тку, пташину й весну
Так я кохав, то тепер на люблю.
Радо дивлюсь на Галину ╓дину:
У н╕й я знайшов мого щастя перлину:
Кв╕тку ╕ сонце, весну ╕ пташину.
Жовква, 4 березня 1994
На основ╕ твору Г.Гейне (тобто передерто)
╤ра Вус - красуня з красунь,
палка, грац╕озна, мила,
з весняного сонця, з трояндових чар
природа ╖й голос створила.
Волосся в не╖ навкруг чола -
на чорне сяйво схоже;
як оч╕ на тебе вона зведе,
то серце спинитися може.
Як той метелик до кв╕тки летить,
щоб з келиха щастя пити,
так лину душею я ╖й на уста
на н╕жн╕, рожев╕╖ кв╕ти.
Жовква, 5 березня 1994