На початку серпня 1992 року здавалося, що моє життя є розписане на добрих п'ять-десять років наперед. Та примхи долі не звідані. Як я міг тоді знати, яке складне майбутнє чекає на мене, буквально за рогом найближчого будинку, що я кину медінститут навіть не почавши його, на довгі-довгі роки відчужуся від батьків, що моя поведінка приведе матір до хворіб серця і вкоротить її нещасний вік? Чи що мій батько посивіє буквально на протязі місяця, а я залишу коло своїх друзів, знайомих, і всю дистанцію, від тогочасних вершків суспільства до малозабезпечених низів я покрию в декілька карколомних стрибків?
Але що дивно, навіть якби мене би переконали з беззаперечними доказами, що мої вчинки приведуть до всього того i дали мені ще один шанс опинитися на тому ключовому життєвому роздоріжжі, то, мені здається, що навіть такий який я є тепер, пошарпаний і потріпаний життям, наповнений гірким досвідом, я би все одно зробив той самий вибір. Той бурхливий рік сформував мене, оточив душу мов скульптор гострим різцем, кожен удар резонуючи скалками болю по ближнім і по мені самому. Та душа, то моє теперішнє я, далися такою дорогою ціною, що тепер, навіть якщо вони приречені на вічну гієну вогненну, я буду триматися за них як за єдину твердь, що залишилася мені в житті.
Але в те літо я про те все не міг підозрювати, навіть в страхітливих снам (якби вони тоді бували в мене). Тоді все складалося якнайкращим чином. Літо проходило дуже щасливо. Я успішно здав вступні екзамени і був зарахований на перший курс Львівського медінституту. Житиму я і далі з батьками, в нашій комфортабельній кватрирі в самому центрі Львова. Батька мого, Олексія Тимофійовича Бендлявського, добре знали в медінституті, він колись працював там тривалий час. Він і далі підтримував дружні і робочі контакти, так що деяких зі своїх майбутніх професорів я вже знав. Навіть практику я швидше всього проходитиму у Львові: мій батько вже коло півтора року завідував колишнею спец-лікарнею Прикарпатського військового округу (де працювала теж і моя мама, Раіса Григорівна). За часів Союзу там підліковувалася військова і номенклатурна еліта зі своїми сім'ями. Перебудова похитнула всі суспільні устави. На щастя лікарню не порозкрадали, а нещодавно, завдяки зусиллям і зв'язкам мого батька, там навіть зробили реновацію, і лікарня так і залишилася на європейському рівні, а може і переплюнула його. Контингент клієнтів трохи змінився: військових потіснили, але всякі колишні партійні боси успішно адаптувалися, українізувалися, і проходили тепер як новоспечені депутати і супер-бізнесмени. Цього і минулого літа я напівофіційно працював там, допомагаючи комп'ютерізувати базу данних про хворих, і було цілком логічно, що цей заклад так же гостинно розкриє обійми, коли я стану студентом-практикантом а потім і дипломованим медиком, ідучи по стопам батьків.
Варіант працевлаштування в іншому місті виключався. Я був єдиною, пізнюю, найнайулюбленішою дитиною. Все своє свідоме життя я прожив в лоні сім'ї, купаючись в ласці і любові батьків. Навіть школа, 4-та з поглибленим вивченням англійської мови, була майже продовженням сім'ї. Батьки багатьох моїх однокласників оберталася в начальницькій стратосфері, і, як я тепер бачу, всі мої найближчі друзі були дітьми приятелів моїх батьків. В нас вдома не було ніякої "комендантської години", але майже завжди я проводив вечір вдома, якщо не в себе в кімнаті, читаючи книжки чи щось роблячи на комп'ютері, то в вітальні, граючи з батьком в шахи чи дивлячись разом телевізор. Мама любила різні іноземні серіали, котрими в той час кишіли вітчизняні телехвилі, а також різні шоу і вікторини, такі як "Поле чудес" (хоча при цьому називала ведучого "щуриком" і всіляко кепкувала з нього). Батько віддавав перевагу новинан і спорту (тобто огляданню спорту). Втрьох найохочіше ми оглядали "Що, Де, Коли", неодмінно вболівали за знавців, намагалися вгадати відповіді, демонструючи свою ерудицію. Часто мені вдавалося випередити всім, навіть тих на телеекрані, і батьки з гордістю повторювали, що мене слід послати на телестудію. Хоча ми троє були такі різні, в нас рідко були суперечки, що дивитися, чи суперечки взагалі. Я пам'ятаю, як матір раз сказала про Валєрія Лєонтьєва, коли він позбувся своєї пишної перуки, що він "обсмоктаний і не має ні чуття на добру музику ні голосу", і з того часу (навіть дотепер) я його не можу серйозно сприймати як співака.
В старших класах я попав під вплив всяких Майклів Джексонів і Пет Шоп Бойсів. Батьки, хоча не поділяли і не розуміли цього нового віяння молодіжної моди, будучи прогресивними батьками, не перечили свому чаду, тим паче, що все обмежувалось зачинянням в себе в кімнаті і ловінням кайфу через навушники.
Я добре знав, що я зразкова дитина і мав велику владу над батьками. Але я її зовсім не використовував, не зловживав, бо все, що хотілося моєму апетиту, в мене вже було, включаючи персональний комп'ютер, що в ті часи було неабиякою диковинкою. (Добробут нашої сім'ї постійно зростав, незважаючи на всякі грошові і державні реформи).
Політика мене не цікавила. Батько ніколи не був комуністом, хоча це колись дуже зашколило його кар'єрі. В радянські часи ми слухали "Голос Америки" і серед своїх відкрито обговорювали лицемірність "совєтів". Я швидко все схоплював, вмів читати між рядків, але дуже чітко знав границю між тим, що можна казати поза сім'єю а що ні. Спочатку ми з запалом привітали суспільні і державні зміни, але батьки дуже швидко зрозуміли, що всі старі партократи так і залишилися на своїх місцях змінивши лише вивіски (і на жаль, виявилися правими).
Так чи інакше, навіщо витрачати нерви на чвари політиків, коли життя таке прекрасне в сімнадцять років? Коли людина має вже достатньо життєвого досвіду і переконань, що б зуміти розпізнати і оцінити красу навіть в найбуденніших дрібницях? В ранковій росі на квітах, де навіть найдрібніша крапля відзеркалює цілий білий світ. Чи в блакиті небес, всіяній чудернацькими хмарами, де буває відгадуєш якийсь силует і душа сповнюється копійковим щастям, що вдалося щось створити із хаоса, вирвати з лап небуття якусь деталь Божого замислу. В прохолоді вечорів, коли вбираєш всіма порами молодого тіла цілу гамму відчуть, вловлюючи найменші потічки теплого повітря від остигаючої бруківки чи прохолодні дотики темних під'їздів. В вузеньких вулицях старого міста, де намішано стільки історії, таємниць і людських пристрастей на кожен квадраний метр. В випадкових перехожих, кожен з котрих несе в собі унікальний і незбагненний світ, маленький вогник від багаття людської спільноти. В сімнадцять років ще можна впадати в безпричинну радість дитинства. Все-все ще попереду в океані життя: і далекі незнані береги, що суджено відкрити, і випробування, яких молодість тільки прагне, і вірні побратими, яким не буде нестачі, і те кохання, єдине на все життя, те, яке надасть змісту всій подорожі.
Так ми жили. Можна з повним правом сказати, що я безхмарно ріс в щасливій і дружній сім'ї. Аж поки в нашому житті не з'явилася Ганна...
Одної серпневої неділі за вечерею батько повідомив, що минулого тижня до нас в лікарню на стаціонар поклали Ганну Хвостенко, та що недавно вийшла заміж за Сергія Хвостенка, сина колишнього батькового однокласника Василя Глібовича.
— То вони в зараз в Львові? — вирвалось в мене.
— Ні, в Львові тільки Ганна. Це строго тільки між нами, не треба щоби люди пліткували, але на жаль вона не змогла вжитися в сім'ю. На додаток до того всього виявилося, що в тої жінки є одразу дві дуже запущені злоякісні ракові пухлини. Одна прямо коло серця, неоперабельно. Жити їй залишилося десь ще рік, може навіть менше.
Якісь холодні кліщі стиснули мене серце. Ганна! "Рік, може навіть менше", не може бути!
— Таке життя, — зітхнув батько. — Як їй вдалося приховувати це так довго, не знаю. Судячи по всьому, в неї вже давно неймовірні припадки болю.
"Тато, навіщо ви це мені кажете!" рвалося з мене назовні, але кліщі перехопили горло.
— Бідна жінка, — матір теж зітхнула, — але яка скритність і підступність! Нікому ні слова...
Я сидів непорушно, боючись себе чимось видати.
— Так чи інакше, — продовжив батько, — все виявилося. Хвостенки і до того не ладили з невісткою, тут ще таке. Та і Сергій теж... був дуже уражений цим. Жити ні вони з Ганною, ні вона з ними, не можуть. Знаєш, сину, в житті бувають такі ситуації, коли немає ні правильного рішення, ні правих, ні винуватих. Хвостенки добрі люди, Василь — мій вірний друг, але тут молоде подружжя розпалося так, що вже ніяк і не склеїш.
— Ганна нічого доброго не принесла з собою, вони ніколи і не жили нормально, як одна сім'я. Та навіть просто глянути, як кінчив її батько, якщо його батьком язик повернеться назвати, і все стане зрозуміло! — не втрималась матір, несвідомо схопивши і зіжмякавши серветку.
Батько нахмурився і матір знічено змовкла.
— В результаті Ганна залишилася сама, без рідних, без грошей, без нічого — провадив батько. — Хвостенки в цих обставинах повелися дуже благородно. Офіційно розлучатися не було змісту. Виставити людину на вулицю, навіть якщо вона заподіяла їм стільки страждань, умисно чи ні (тут мати презирно хмикнула), вони не могли. Можеш сам уявити, в якому стані зараз медицинське обслуговування в Україні. Тому Василь попрохав мене влаштувати Ганну в нашу лікарню. До речі, Ганна сама теж зі Львова. Ми не спеціалізуємося в онкології, але в нас є добра база і при такому діагнозі вже ніяке спеціальне обладнання не потрібне. Все що вона потребує, це кваліфікований догляд, знеболювачі, і спокій. Матір не хотіла тобі про це казати, але я вважаю, що краще, що б ти взнав від нас, а не лапав всякі чутки. Ще раз прошу, не розповідай нікому, нехай це залишиться між нами. Ти вже дорослий, сам розумієш.
Я кивнув в знак згоди. На щастя розмова перейшла на інші теми, і я так-сяк доївши вечерю безмовно вислизнув зі столу. Я не бачив але відчув, що батьки провели мене довгим уважним поглядом.
Ганна! Я бачив її тільки раз, чисто випадково, одного травневого дня, але її образ потім часто приходив до мене, як еталон щастя, краси, як той далекий ідеал, до якого можна йти все життя не стомлюючись. І ось це все розпалось на друзськи.
...Хвостенки жили в Львові до 1990-го року. Василь Глібович був енергійним чоловіком, вмів "крутитися", і в будь-якому суспільному стані був би в почті вождів. В Львові він дослужився до великої посади в обкомі партії. Це зовсім не перешколило його поступу в післяперебудовний час, навіть навпаки, його кар'єра злетіла карколомно вгору, і Хвостенки перебралися до Києва. В нього було двоє дітей, Сергій був старший за мене на п'ять років і Надя старша за мене років на вісім. Можна сказати, що наші сім'ї дружили, два рази за моєї пам'яті ми їздили разом на Крим. Сергій, котрого всі, а деколи навіть і батьки називали Серж, призвісько яке він сам собі вибрав і на яке охоче відкликався, був кумиром моєї юності, сильний, веселий, і товариський. Він легко находив компанію, навіть під час тижневих вакацій на морі, як правило такі ж засмаглі і спортивні юнаки як він, і дивитися як вони, гнучкі і м'язисті, майстерно грали в волейбол, чи красиво і впевнено запливали далеко в море, ген аж до горизонту, була чиста насолода. Звичайно, я набагато молодший від нього, неспортивний, і в його компанії ніколи не водився, та мені було достатньо спостерігати за ним разом з обоїми парами батьків, що теж в ньому душі не чули, радіючи його радостями. Серж ніколи зверхньо до мене не ставився, називав мене не Михайлом, а Мішелем, що для мене звучало як комплімент, говорив як з рівним, а я просто переповнювався гордістю, коли він мене за щось хвалив. Я дуже хотів вирости таким як він. І хоча я так і залишився на все життя тихим мрійником-пустельником, неспортивним і вайлуватим, щось від його життєрадісності і оптимізму передалося і мені.
Сестра його Надя порівнямо з ним була просто занудною і педантичною. Деколи вона бралалася мене виховувати і повчати, але як правило я її зовсім не цікавив (я і так вже був добре вихованим, і крім того задрібним для неї), то я мав повний спокій. Серж як педагогічний об'єкт захоплював її значно більше, але він сприймав все надзвичайно легко. Він з удаваною серйозністю і слухняністю вислуховував її нотації, але чинив все по-своєму, а потім міг її обезброїти одним посміхом чи дотепним жартом. На нього просто неможливо було довго сердитися. Так що радили вони між собою добре. Після закінчення вузу Надя (дуже вдало і щасливо, як казала моя матір) вийшла заміж і першою з Хвостенків перебралася в Київ, до чоловіка. Через рік її батьки теж переїхали до столиці, а Серж залишився сам в їхній львівській квартирі, закінчити навчання на юридичному факультеті університету.
Його і Ганну я випадково зустрів одного теплого травневого дня, коло оперного. Я якраз купив декілька пензлів в невеликому скверику окупуваному художниками, штукарями, перекупками, і простував додому по "стометрівці", яку один знайомий мого батька колись порівняв з Барселонською рамблою. Не знаю як там в Барселоні, але "стометрівка" в Львові в травні місяці, це подорож в часі під гігантським склепінням світлої зелені, попри легковажну віденську архітектуру і наших вічних українських пенсіонерів, що затято грають в шахи. З моєї задумливості мене несподівано вивів бадьорий голос Сержа: "Мішель, вітання! Як справи абітурієнт?"
Я обернувся. Переді мною стояв Серж, задоволений і впевненний у собі, галантно оферуючи руку своїй супутниці. Це була худенька, невисока дівчина, в літній невагомій сукні. Вітер ледь ворушив краї спідниці, і підкреслював тендітні риси майже дитячого, делікатно незграбного тіла. Вона схилила голову в сторону Сержа, і чорне смоляне волосся перекотилось на одну сторону, розбіглося по пологим плечикам. Воно розвивалося під подихом літнього вітру, відбивало непосидючі сонячні спалахи, що пробивалися крізь крони дерев, жило власним вільним життям, підкреслюючи білизну обличчя, яке здавалося було вирізблено з коштовного алабастру різцем аккуратним як японські малюнки туш'ю. Бліді уста складені в мимовольну ледве помітну усмішку, про яку можливо сама власниця і не здогадується. Та ж мерехтлива і невловима посмішка вгадувалася в великих темно-карих очах, в яких світився якийсь внутрішній вогонь, якесь знання, печальне але чисте, як знання Будди чи Рафаелівських мадон.
Я привітався.
— Знайомтесь, — Серж взяв ініціативу в свої руки, — Це Михайло Олексійович Бендлявський, майбутнє світило нашої медицини.
Він явно іронізував, але моє обличчя розплилося в широкій усмішці. А може це не від слів Сержа, а від присутності тієї, третьої особи?
— А це, — тут Серж зробив ефектну паузу, — Ганнуся Хвостенко, моя дружина. Прошу любити і поважати.
О це так новина! Я потиснув обом руки, поздоровляючи. Її мініатюрна рука була холодна на дотик, але м'яка і піддатлива. На мої гратуляції, вона відповіла легеньким порухом вуст, брів, вік; маленький але виразний іерогліф "ваше вітання приймається з приємністю і радістю". В неї був такий дар: одним невеликим жестом виразити цілу гамму почуттів і думок.
Сотні питань роїлися в мене в голові. Як? Коли? Де? Звідки? На щастя вони нікуди не поспішали.
— Як ми познайомились? — перепитав Серж, — це сталося десь пів-року тому, одного холодного осіннього вечора на Левандівці.
— Ні, — лагідно поправила його Ганна, — це сталося в Чорному лісі.
Її брови підтвердили здивованому Сергія "так, так, саме в Чорному лісі", а мене заспокоїли "майте терпіння, зараз розповім":
— Однієї холодної осінньої ночі мандри занесли благородного кавальєра Сержара до Чорного лісу. Дерева скрипіли, вили вовки, а в небесах ледь жервів жовтий серп місяця. Днем сонце туди майже не пробивалось, ліс той був зачарований, а нічкою взагалі було дуже страшно.
— Якась занадно похмура казка, — зауважив Серж.
— Проте кінець світлий! А це найголовніше, правда? — вона звернулась до мене за підтримкою. Я кивнув.
— Незважаючи ні на що, хоробрий ідальго Сержар лиш закутався потепліше в плащ і пробивався далі, — Ганна просигналила Сержу "а тепер продовжуй казку ти!"
— Значить так, — Серж хитрувато зиркнув на свою дружину. Тут він зробив великі очі. Я Сержа добре знав: він попав в свою стихію, і починалося дуріння.
— Довго чи коротко, але доїхав він до високої неприступної вежі, в якій світилось лише одне вікно на самій горі, а в тому вікні він узрів незрівнянну принцесу... Ханнес да Березес, полонянку в тій вежі. З першого погляду серце ідальго було вражене красою принцеси, і він постановив її за будь-що врятувати. Але як він не стукав, ніхто не відкривав, як він не гримав, ворота не розбивалися, і як він не дряпався по гладким стінам, нічого не виходило. І тоді прекрасна принцеса вирішила, що краще ризикнувши життям самій спуститись вниз в гарячі обійми кавальєро, аніж доживати свого віку в келії.
Серж був в піднесеному настрої, він і так був в житті великим оптимістом, а тут місцями просто зашкалювало. Серж церемонно звернувся в сторону супутниці за підтвердженням сказаного. Вона похитала головою:
— Ти забув, що злий змій наслав на принцесу забуття. І шляхетний кавальєро Сержар стояв під вежою днями і ночами, хоча дні в тому зачаровоному лісі мало відрізнялися від ночей, і співав прекрасні серенади, про вільний білий світ, про тепле сонце, і добрих привітних людей. Спочатку вона нічого не розуміла, не могла пригадати, що ті звуки називались мелодією, а слова, які так дивно на неї впливали були піснею, їй важко було уявити, що таке сонце і щастя, про яке в них говорилося. Бо слова як "музика", "пісня", "щастя", ніколи не вживалися в Чорному лісі, і з тих, хто там жив, ніхто вже не пам'ятав їхнього змісту. Але звуки були такі незвичайні, красиві мов зірки, що принцеса почала прислухатися. Потрохи спогади почали повертатись до неї, кружляючи навколо безформними плямами. Але вона вже повністю довірилась дивним словам і зрозуміла, що не треба гнати спогади геть. І дійсно, темні спогади довго не затримувалися, бо вони не можуть знайти постійного місця в душі, що прагне жити, а світлі знаходили свої слова і залишались назавжди.
Вона схвильовано змовкла. Серж захоплено присвиснув:
— Ти справжня поетеса!
Ганна витерла очі: "Давай, краще продовжуй ти!"
— Так от, — взяв віжки оповіді в свої руки Серж, — коли принцеса повністю прокинулась, вона зрозуміла, що не зможе жити в Чорному лісі, що одна секудна в обіймах кавальєро варта всього життя...
Ганна заусміхалась. Серж гордо зауважив ефект своєї розповіді.
— Але так як келія була порожня і замкнена, то принцеса порвала свою єдину сукню на довгі стрічки, зв'язала їх разом, і почала спускатися. Кавальєро стояв внизу розкривши руки і задерши голову, що б впіймати її. Голі білі ніжки зовсім звели його з розуму, і коли імпровізований канат обірвався і принцесса з зойком впала прямо в його обійми, він остаточно закохався. Ось такий хеппі-енд!
Тут він засміявся так самозабутньо і повно, як тільки він один і вмів.
Його симпатія до Ганни аж виплескувалася назовні. Під час розмови, він то брав її за руку, то кидав в її сторону промовисті погляди. Всі його уболівання зустрічалися взаємністю, поданою з мінімальністю жестів, але з максимальністю почуттів. Її жести були такі промовивсті і багатогранні! "Ну ось", - начебто ображено задирався її носик, - "починаються компліменти на мою адресу, мені звичайно дуже приємно, але як вихована дама, я повинна їх перепинити." Або, її брови здивовано піднімалися: "ви тільки послухайте цю неймовірну казку. І це такі бурхливі пригоди випали на нашу долю?" При цьому Ганна, час від часу нахиляла голову, що б надати цим знакам іронічний, філософський, чи прозаїчний відтінок, і чорні смоляні хвилі перекочувалися через золото сонячних стовпів.
— А все-таки, як ви познайомилися?
— Проза життя нецікава, — зауважив на то Серж. — Якщо я тобі скажу, що нас розписав місяць тому Іван Іванович Іванов, в ЗАГСі на Личаківській, між гастрономом і житловим будинком номер 25, то це буде далі від суті ніж пригоди дона Сержара. Знаєш, — додав він задумавшись, — тримай поки що це все в таємниці, мої батьки ще нічого не знають, я хочу зробити їм сюрприз коли вони приїдуть до Львова в червні на мій випускний.
Ми ще трохи побалакали. Мені спало на думку, що Ганна схожа з матір'ю, що дивиться на своє пустотливе але найкраще в світі дитя. Вони двоє були такі різні, та разом з тим так гармонійно доповнювали одне одного. Я стояв там, грівся в їх теплі, і мені здавалося, що я бачу справжнє щастя.
Я йшов додому в піднесенному настрої. Було так гарно знати що Велике Кохання можна зустріти навіть на буденних вулицях Львова і, хто зна, може і моє теж десь близько блукає, і в мене, в мене теж, воно буде, тільки його треба розпізнати і не упустити. Ці думки потім по-новому осяяли моє життя, допомогли мені багато зрозуміти за літо, і десь в далекому куточку душі залишився назавжди прощальний жест темно-карих очей, що розшифровувався: "Юначе, все-все-все в вас попереду, на вас теж десь чекає Чорний ліс і прекрасна принцеса!" Здавалося би, така дрібниця, ми й проговорили хвилин з двадцять, не більше, але видно зсунулась якась сувальда, привідчинились нові двері. Можливо до того спричинилися сотні інших факторів, а та травнева зустріч виявилася лише вирішальною краплею, але вона принесла новий просвіт, що вабив і притягував мене. Немов би я збагнув, що життя навколо нас — це велика невідома нам мелодія, треба тільки вміти прислухатись, придивитись, що б відкрити зміст в безформних плямах. І потрохи в мене розвився дар розпізнавати, бачити в людях хороше і добре, дар розуміти, що зле і погане не може бути справжнім, не може визначати, мірити суть людей. І що цікаво, багато моїх знайомих отримавши такий кредит довіри здавалося підтягувались до тої планки. Щось схоже на те, що сталося з П'єром Безуховим в романі "Війна і мир", який я перечитав в то літо і лише тоді почав по-справжньому розуміти. Багато інших творів, які я ввібрав в той час, стали улюбленими на все життя: тепер, коли я до них повертаюся, то разом зі знайомими героями і сюжетами мене буває навідують знайомі світлі думки того літа. А ще я навчився розмірковувати над сенсом життя і радісно шукати його в звичайнісіньких дрібницях. Якщо в одній квітці можна знайти стільки щастя, то наскільки прекрасним і величним є весь Замисел Світу! Тепер, це звучить майже порожньо, я втратив здатність це розуміти, подорослішав, але я точно пам'ятаю, що колись я розумів, і від того мені тепер стає трішки легше...
На жаль Ганни з Сергієм я після того не бачив, навіть коли його батьки приїхали до Львова. Щось там зачалось діятись, і коли старші Хвостенки без молодших відвідали нас, мама швидко відпровадила мене піти погуляти, бо вони мали між собою якусь серйозну дорослу розмову. Зрозуміло, що йшлося про одруження Сергія, але я вдав, що нічого не знаю. Розмова затяглась надовго, бо, коли я повернувся з кіно, Хвостенки все ще сиділи в вітальні за охололим чаєм. Тетьяна Миколаївна, мама Сергія, сиділа на канапі і втирала хусткою червоні очі. "Ось і наш парубок вернувся," — оголосив батько. Хвостенки одразу почали збиратися (стільки справ! стільки справ!) але ще з хвилин двадцять товклися в передпокої, гарячково переговорюючись приглушеними голосами. Судячи по інтонації мій батько намагався їх заспокоїти. Нарешті вони пішли і я взявся витягувати суть справи з батьків. Вони говорили неохоче, але я не здавався і потрохи виплило на світ, що Сергій таємно від батьків одружився, на якісь дівчині, невідомо якій, без роду і племені, і ось "порадував" батьків.
— А мені його жінка дуже сподобалась, — не витримав я, — і здається, вони один одного по-справжньому кохають!
— Зрозумій, — взялася повчати матір, — питання не в тому. Може вона є добра і скромна дівчина, але чому не можна було її познайомити з батьками перед заміжжям, як в всіх нормальних людей? До чого такий поспіх?
"Коли тобі на руки падає принцеса, котру ти врятував від злого змія, хіба будеш в такий момент думати про батьків? Вони ж не стояли там, під стіною вежі з простягнутими руками", — подумалось мені, але я промовчав.
— Одружитись без батьківського благословіння? Як так, зовсім не рахуватись з думкою батьків, які виростили і поставили на ноги дитину, останній шматок відривали від себе заради сина! І уяви, в якій вони зараз ситуації, як вони себе зараз почувають, взнаючи про шлюб рідного сина від сторонніх людей! До речі, звідки ти її знаєш?
Я дав маху, і тепер сам попав під обстріл. Звичайно, оповідати про Чорний ліс я не став, можна тільки уявити, як би вони це сприйняли, то сказав що ми зустрілися випадково і Сергій коротко представив мені свою дружину (що в принципі правда). Мені довелося ще описувати, як вона виглядала, як трималася, в що була вбрана, і так далі. Мені не хотілося виставляти на критичний огляд заповітні куточки своїх мрій, тому я відповідав односкладно і коротко. Мені зауважили, що парубійко в мому віці повинен пильніше придивлятися до дівчат і дали спокій.
Потім Хвостенки все-таки дійшли згоди, і Сергій з дружиною перебралился до Києва, де Василь Глібович мав вже для нього заздалегіть приготоване місце в міністерстві. На наполягання старших Хвостенків, молодята перебралися жити в їхню простору київську квартиру. На жаль я їх до від'їзду так і не побачив, гучних святкувань і обмивань не було, хіба що якийсь невеликий фуршет в колі найближчих родичів. Як там далі складалося життя, я мало знаю, хоча по уривкам батьківських розмов, телефонних переговорів з Києвом (батьки не хотіли розповідати мені нічого поза тим, що я вже від них почув), я здогадувався, що свекруха і невістка між собою не дуже добре радять. Але ж в більшості сімей є всякі тертя між приймаками і старшими, а мати Сергія мала здатність до перебільшень і залюбки виплескувала свою "багатостраждальну душу" перед моєю матір'ю, то я себе заспокоював, що це всілякі дрібниці.
Після того як мені сказали про недугу Ганни, я не спав цілу ніч. Хоча я бачив її тільки раз, її образ залишився дуже якраво в пам'яті, можливо запозичивши більше в принцеси Ханнес ніж в самої Ганни, і мені подобалося про неї думати, згадувати.
Я ніяк не міг змиритися з думкою, що Ганна смертельно хвора, і мусів сам на власні очі побачити діагноз. В лікарні я розробляв і підтримував внутрішню компютерну базу данних про пацієнтів. Мінімальні дані плюс інформація про ліки і процедури, які їм в нашій лікарні прописували. Працювати над цим проектом мені дуже подобалося, треба було багато творчо думати, як організувати данні, як різні компоненти стикуватимуться, і так далі, і, звичайно, багато програмувати, що я дуже любив. Батьки змирилися з тим, що я проводжу літо не так як всі нормальні діти.
В багатьох лікарів в кабінеті був персональний компютер під'єднаний до нашої бази данних. Практично, з того було поки що мало користі, бо вся інфомація паралельно зберігалась в старомодних облікових папках, і, коли щось додавалось до данних, то обов'язково роздруковувалось, і роздруківка вкладалася до течки хворого. Не всім подобалася ця зайва морока, тим паче, що багато з лікарів ще рік тому взагалі не бачили комп'ютера. Але гроші в цю справу були вкладені, це підіймало престиж нашої лікарні, і мій батько, який палко підтримував цей проект, настояв на своєму.
Хоча я сам данних не вводив, мені деколи доводилося брати облікові картки, коли я підозрював, що є якась невідповідність в данних. Але того ранку в понеділок я чувся, мов чиню щось недозволене. Я дочекався моменту, коли в реєстратурі залишилася сама Еля і байдужим голосом попросив папку Ганни Хвостенко. "А в нас такої немає," — прощебетала Еля. "Значить, її справа ще не прийшла", відповів я, а подумки вилаявся, — "Йолоп, треба було її спочатку знайти в базі данних!"
Нарешті і наша система для чогось знадобилась! Ось переді мною з десять Ганн на компютерному екрані, але та, котра мені потрібна, одразу кидається в очі: Ганна Березюк, тобто "Ханнес да Березес", стать Ж, дата народження 17 січня 1972-го року. Майже на три з половиною роки старша за мене, хто б подумав! Виглядала як одноліток. Палата номер 223. Поки що, нічого більше немає, але її облікова картка вже точно тут. Треба знов іти до Елі.
— Вона не Хвостенко, я Березюк!
— Хто, вона?
— Та пацієнтка, чию облікову картку мені треба перевірити.
— А чому вона тепер Березюк а не Хвостенко? — раптом зацікавилась Еля.
— Вона недавно вийшла заміж, місяці чотири тому, і можливо, ще не встигли переписати титульний лист.
Еля повернулася з товстою пошарпаною текою:
— То я викреслюю всюди Березюк і проставляю Хвостенко? — вона запитально глянула на мене.
— Ні, ні! — я аж вспотів, — може це не помилка. Може вона вже розлучилася.
Ще один промах!
— Вже розлучилася? Так швидко? — Еля зацікавилась всерйоз. — Ти її особисто знаєш?
— Ні не знаю, — я напружено перебирав варіанти. — Мій батько знає їх краще. (Саме так! До завідуючого Еля з такими дрібними питаннями не полізе.) Я запитаюся в батька... Або краще в самої пацієнтки...
Я взяв течку з Еліних рук, і повернувся.
— Чекай, ти ж не знаєш в якій вона палаті! — пролунав за моєю спиною глузливий, як здалося мені, голос Елі. Вона заклацала в себе на клавіатурі. — Ага, Березюк, палата номер 223. Це ж в другому корпусі! Давай я передзвоню Лідії Петрівні, вона там зараз чергує. Нехай вона взнає.
— Не страшно, тут недалеко, — я прожогом вискочив з реєстратури.
Діяти треба було швидко. Що б не читати Ганнину справу при наших комп'ютерних дамах, я вибіг по сходам понад третій поверх і всівся перед надійно замкненим входом на горище. Папка була стара, пожовтівша, набита різними паперами. Я почав гарячково перегортати сторінки.
Поліклініка Шевченківського району м.Львова, стандартні дитячі хвороби, рутинні аналізи. Травматологічне відділення (тут я почав читати уважніше), струс мозку, перелом щелепи, направлення на стаціонар до Києва. Висновок психолога Глекова для народного суду про необхідність передачі Ганни Березюк під опіку держави через "тяжкі душевні потрясіння і травмовану психіку". Принцесо, що зі тобою трапилось в тринадцять років?!
Загальний лікар по дитячому будинку ім. Н.Крупської, процедури для розробки м'язів обличчя і голосового апарату. Я сидів вражений написаним. Те що залишилося між рядками, можна тільки доуявити: самотня дитина, що можливо навіть нічого в свій захист сказати не може, на поталі в безбатьківської дітвори.
Новий запис. Оларинтолог Волкова написала чіткими рівними буквами і підкреслила червоним олівцем: "Люди! Ця дитина може говорити, вона дуже здібна. Їй лише потрібні ласка і тепло!" Добра пані Волкова, хіба не знаєте Ви, який дефіцит такі ліки? Хто зна, а може Ви самі наділяли тими ліками вдосталь і повернули Ганну до життя? Але замислюватись не було часу (потім! потім!) і я продовжував гортати далі. Поліклініка Львівської політехніки, профілактичні перевірки. Таки вона досягла, вибилась з зачарованого кола, поступила в добрий вуз, знайшла сили вернутись до Львова!
Але моя радість довго не тривала. Нові сторінки, нові біди. Усунення вагітності на третьому місяці. Ускладнення, госпіталізація, нова операція, майбутня бездітність. Інша клініка (кинула вуз?). Наркодиспансер, лікування від наркологічної залежності. Це раз наркодиспансер, і ще... Мені стало страшно перегортати сторінки. Ось і він, термінальний діагноз: рак, злоякісні пухлини, дві одночасно, в районі грудей, обидві неоперабельні. Прописано полегшуючі заходи, купу різних лік, але жодних відміток про їх вживання.
Останній запис, зроблений з два тижні тому в Києві, з підтведженням діагнозу і невпинного прогресу смертельної недуги.
Я сидів приголомшений. Залишалось тільки додати константацію смерті в двадцять років, щось закінчити медичну історію безталанного молодого життя! Ніяк не вкладалося в голові, що це є життєпис, тої мрійливої молодої дівчини, яка так лагідно вміхалась під травневими львівськими каштанами... Я перегорнув пару сторінок назад. Перший діагноз раку поставленно ще в грудні. Вона тоді, на "стометрівці", вже все знала, вже переживши п'ять місяців з смертельним вироком, якого не можна оскаржити! Так ось звідки той погляд рафаелівських мадон, та зреченість Будди, та глибока мудрість, що її можна пізнавати ціле життя. Але Ганна фактично вже прожила ціле життя...
— Ну, то як, Березюк чи Хвостенко? — взялася за своє Еля, коли я повернув папку в реєстратуру, але я тільки здвигнув плечами, і почимчикував геть.
Мені до болю хотілося побачити Ганну, її всю і все: виразні очі, смолу волосся, тендітні руки, дитячу поставу. Хотілося розрадити, захистити її в горі, але було дуже боязко. Боязко того, що я можу побачити, двадцятирічну бабцю чи спотворену болем відьму. Боязко за себе, що я не знайдусь, що сказати, як розрадити, і буду безпорадно стояти перед вмираючою дівчиною, цвітучи здоров'ям і життям. Може дійсно, їй потрібна самотність і спокій? Варіанти розмов пролітали в мене в голові, але всі якісь штучні, надумані, жоден не доходячи до якогось логічного завершення.
Я йшов в другий корпус, як відмінник, що в перший раз не вивчивши уроку йде до дошки, стримуючи калатання серця, що мало не вистрибувало с грудей. Я мало що перед собою бачив, як в тумані раптом виринули двері з номером 223. Якщо зараз я поверну назад, то вже ніколи не зможу вернутись. І тому, поки ще не передумав, не даючи собі ні секунди щоб відсапатись, я відривисто і різко застукав.
"Заходьте," — долинуло з-за дверей зовсім тихо. Відступати було пізно, я рішуче натиснув на клямку і зайшов в палату. Ганна лежала на незастеленному ліжку, поверх ковдри, в невиразній стандартній лікарняній піжамі, закинувши одну руку за голову, і оглядала якусь програму по невеликому портативному телеприймачу на поличці напроти. В другій руці, вона тримала пульт дистанційного управління. Багато з наших палат для стаціонарників одномісні, зі всіма вигодами: телевізором, телефоном, гардеробом.
Коли я зайшов, Ганна не встала, а лише повернула голову в мою сторону. Яка різниця між тим, що я пам'ятав, і що я побачив! Її довге гладке волосся зникло, поступившись коротенькій стрижці, такому нечесанному неохайному чубчику. Взір її погас, і вона дивилась на мене без жодних емоцій, байдуже перефокусувавшись з телевізора на мене. Я відчув, що якщо я зараз розвернусь і вийду, то вона безсловесно поверне погляд назад, на телепрограму. Мене захотілось крикнути, щось розбити чи пожбурити, щоб вивести її з апатії. Таке зі мною буває рідко, і я себе швидко опанував.
— Доброго ранку!
Мовчанка.
— Ви не впізнаєте мене?
Її губи ліниво випнулись. "Не можу згадати і не маю сил думати," — прочитав я той жест.
— Я Михайло, Мішель! Ми з вами раз зустрілися, на "стометрівці" коло оперного. Ви вдвох з Сержем ще придумали казку про прекрасну принцесу Ханнес і її рятівника Сержара.
І тут сталося чудо. Її погляд став осмисленним, в ньому з'явилось розпізнаття, засяяла радість, розгоряючись як вогник щойно запаленої свічечки, і ось, тут не може бути жодної помилки, переді мною та, травнева щаслива Ганна, і здається я навіть бачу сонячні плями, що танцюють по палаті.
...Мене тоді, як і завжди потім, буде вражати її безпосередність, здатність враз викреслити безслідно минуле, забути про майбутнє, наслідки, благопристойність, а самій, всіми помислами, всією суттю і душею, жити моментом теперішнім, мовби він розтягнувшись на тисячу років витіснив до крихти все решта, мовби він один і існує...
Телевізор, що до того тихо бубнив в кутку, замовк на півслові, шипуче клацнувши кінескопом. Ганна підвелась на ліжку. Вона заплющила руками очі, мовби переконатися, що то не сон. Руки її ковзнули по кучерям і винувато зателеграфували: "Ось, що зі мною зробила сучасна медицина!" Вона змовницьки глянула на мене:
— Ти від Сергія?
Ну що мені робити?! Тут з такаю надією з таким сподіванням чекали на "так", що язик не повертався сказати "ні". Але вона сама зрозуміла, вона була дуже здогадлива і вловлювала все на льоту. Її усмішка разом з сонячним травнем зійшли-згасли. Я опустив очі, прокашлявся.
— Я працюю тут з данними по пацієнтах, — мій голос звучав хрипло, — і було незрозуміло під яким прізвищем вас записати, Березюк чи Хвостенко?
— А під яким мене вписали?
— Березюк.
— То хай так і буде, — тихо зітхнула вона.
Я не наважувався підвести очі. Ну от і все. Взнав що треба. Втішив. Можна вже і йти. Але йти не хотілось. А розмова не клеїлась.
— Мій батько тут завідуючий, Олексій Тимофійович Бендлявський.
— Я знаю.
— І мати, Раіса Григорівна, теж тут працює. Вони добрі знайомі з Хвостенками. Сержа я не дуже добре знаю, він від мене на п'ять років старший.
Пауза.
— Може вам тут щось треба? Щось принести? Чимось допомогти?
— Ні дякую, тут... все є.
— Як ви себе почуваєте?
Я нарешті глянув на неї і прочитав найсумніший іерогліф: "Вмираю помаленьку". Т'ямний вогник свічечки згасав дуже швидко.
— Ви з палати можете позвонити до Києва чи деінде. Переговори можна замовити через оператора.
— Я знаю.
— І до вас ззовні можна дозвонитися. Знаєте свій телефонний номер?
Вона кивнула.
— Може в вас є якісь друзі в Львові, з ким ви втратили зв'язок? Я би спробував їх знайти, сказати, що ви тут.
Ганна замислилась. "Ні, не треба", — нарешті зітхнула вона.
Що в мене за хист, задавати неправильні питання! За пару хвилин нашої розмови Ганна вже майже всеціло переселилась в якийсь інший світ, де минулого чи майбутнього, і мене теж, не існувало, а в теперішньому самотня двадцятирічна дівчина була приречена на безсердне тисячолітнє вмирання. Ганнине обличчя, мов відкрита книга, несвідомо але яскраво відображало найменші душевні поривання. Було просто фізично болісно читати сигнали розпачу з того, з іншого світу, в той час як мої слова вже майже не долітали, загублені в міжсвітовому вакуумі.
— Давайте я вам якигось гарних книжок принесу почитати.
— Добре.
— А що ви любите? Яких письменників, які жанри?
Ганна здвигнула плечами. Я вирішив, що краще не допитуватись, бо вона ще відмовиться від книжок, і ця тоненька ниточка-привід ще раз відвідати палату перерветься.
— Гаразд, я для вас щось сам виберу і принесу завтра. Ось... Мені вже треба іти. То... щасливо і до завтра!
Виходячи з палати, я почув характерне клацання включеного кінескопа.
Ідучи додому шумним людним Львовом, мені не вірилося, що тут в майже одномільйонному місті, самотньо вмирає красива молода дівчина, і нікому немає до того діла. От як би я зараз впав і не встав, чи хтось би підійшов? До мене напевне би підійшли, бо я акуратний, пристойно вдягнутий. А от скажімо, якщо би та стара бабуся, що просить милостиню, раптом втратила свідомість, то чи би хтось допоміг? А чи підійшов би сам я? Такі ситуації вже бували зі мною, і на жаль не раз. Батьки мені строго наказували в таких випадках не підходити до потерпілого, дзвонити на 03 по автомату, ніколи не казати свого імені-прізвища, і одразу йти з того місця: "Ти нічим не зможеш тій людині допомогти, а влипнути в якусь неприємну історію дуже легко. Ти дав сигнал, і від тебе більше нічого не вимагається". Я так і чинив, але кожен раз, коли я залишав безпомічну людину позаду, я гостро відчував, що чиню щось не так, і потім себе довго картав: невідомо, коли приїхала швидка, якщо взагалі приїхала, а може за той час, та людина померла, а якби я підійшов то може чимось міг би і допомогти...
А ще, моє сумління мусіло роздвоюватись, коли йшлося про милостиню. Хоча мої батьки завжди ходили до церкви, навіть в радянський час, і завжди щедро давали на церковні збори, вони ніколи нічого не давали на вулиці. Їхню логіку можна зрозуміти: "Якщо би ніхто нічого не давав жебракам, то замість канючити гроші, вони всі пішли би працювати. Крім того не відомо скільки з тих подаянь пливе в кишені всяких рекетирів." Це все так, але кожен раз, коли я проходив в компанії батьків чи просто друзів повз простягнуту руку (а в той час жебраків було дуже багато), мені було стидно за те, що я такий здоровий, щасливий, добре вдягнутий, а не даю ні копійки. Коли я був сам, я давав скільки міг, так щоб відсутність тих грошей з моїх заощаджень не було помітна для батьків або її можна було пояснити дріб'язковими витратами. Що поробиш, є такі речі, які батькам ніколи не поясниш. В свою чергу, батьки казали, що я занадто легковірний, і що коли я виросту і буду жити сам без них, то мене всі будуть використовувати.
Але моя оповідь відволіклась кудить в сторону. В той понеділок всі мої думки крутились навколо Ганни. Коли наступного для я йшов до лікарні, то в сумці в мене лежали два тома "Сандро з Чегема". Ця книжна недавно вийшла, правда поки що тільки на мові орігіналу, російській, проте Ганна її точно не читала. В мене є дар в вибиранні книжок: по назві, обкладинці, короткому уривку з тексту, я легко можу розпізнати книги, які я потім буду зачитувати до дірок. Так і з Фазилем Іскандером. Я вже знав його "Стоянку людини" і інші твори, і коли я побачив "Сандра", тільки-но взявши двохтомник в руки, я вже знав, що за скарб я тримаю. Він має талант описувати буденні речі і вчинки так, що вони стають зовсім небуденними, а частинкою чогось вилекого. Інтуіція не підвела: веселі витівки невгамовного дядечка Сандра, сонячні гори Кавказу, патріархальні люди і звичаї, повнота життя покраплена численними ліричними відступами автора, весь той південний колорит, справили на мене незабутнє враження.
Коли я постукав в двері палати 223, я почув бадьоре і голосне "Заходьте!" Я отетерерів, але дітися не було куди, і я натиснув на клямку. В палаті була наша медсестра, котру всі називали поштиво Парасківна. Їй вже було років з п'ятьдесят і вона геть розлізлася в талії, але трималась вона завжди бадьоро, руку мала легку, язик добре підвішений, і всі її знали і любили.
— А ми якраз закінчили всі укольчики, — заусміхалася Парасківна збираючи своє приладдя, — нам зараз треба полежати, щоб ліки розійшлись добре. Так що ти дуже вчасно Михасю. Сідай коло цієї кралі. Та де аж там на стілець! Сідай тут прямо на ліжку, вона не кусається! Посидіть, побалакайте про своє молоде, тут така дівка! Я вам заважати не буду, я вже йду геть.
Парасківна підморгнула нам обом, і викотилась з палати. Ми з Ганною одночасно перевели погляд одне на одного, і швидко відвернулись.
— А я вам книжку приніс, "Сандро із Чегема", ви це не читали?
— Ні, але я про неї чула багато доброго, — тон її голосу, вираз обличчя, вся її фігура, були спокійні, розслабленні, ласкаві. Такий несподіваний прогрес! Парасківно, я скидаю перед вами капелюха.
— Я читала інші твори Іскандера, "Стоянку людини". Від них стає трохи легше, веселіше на душі. Навіть в щоденному сірому побуті можна знайти високу філософію.
Нечувано! Вона висловила те саме, про що і я думав по дорозі в лікарню!
— Цей новий роман мені надзвичайно подобається, — я почав розхвалювати свій крам. — Він виглядає дуже довгим, цілих два томи, але читається дуже легко. Фактично це є збірка коротких новел, кожну з яких можна читати окремо. Але не буду нічого більше казати, що б не зіпсувати враження. Дуже рекомендую. Але ви лежіть. Я його покладу тут на столику, ви його потім собі візьмете.
Я встав і поклав двотомник на столик. На секунду я завагався, між стільцем і ліжком, але сів назад, на старе місце біля Ганни. Її прозора рука покоїлась зовсім близько. Один невеликий порух, і вона би торкнулась моєї.
— Дякую, я його обов'язково прочитаю. Обіцяю!
Вона посміхнулась. Якби вона зараз сказала "Обіцяю, що видужаю!", то я би ні секунди не сумнівався.
— Дмитро звонив? — запитав я.
— Ні, не звонив, — хтось невидимий клацнув вимикачем, і все згасло.
Я мало все не зіпсував своїм недоречним питанням! Треба було рятувати ситуацію. Я вирішив пофілософствувати:
— Так дивно. В державі хаос, все валиться, нічого стабільного. Пенсіонерам не виплачують грошей. А в той же час, скільки талановитих творів з'явилося! Видно біда загострює в нас відчуття, змінює сприймання світу, мобілізує таланти.
— Бачиш... — відповіла Ганна. — То нічого що я на ти? Можливо ти правий. Але якби в мене був вибір між бездарною але щасливою чи між геніальною але нещасною, я би і на секунду не замислилась. Може в дитинстві ще б коливалась, але зараз то точно ні! Зараз, я хотіла би бути ситим товстошкірим поросям, що задоволено кувікає, навіть по шию в багні.
Тут вона зітхнула:
— І якщо доля нагородила мене талантом, то це талантом до страждань. Я заподіяла стільки болю іншим, передовсім найближчим мені людям, що потім, коли вже запізно щось повертати, спокутувати свою провину, тоді приходить усвідомлення, а кожне лихе слово, жест, найменша думка, приходять до пам'яті розпеченим залізом. І картаєш себе, і картаєш, але все наніц. Цикл повторюється. Приходить весна, потепління, але чим ти не засіваєш поле, осінні сходи ще чорніші від попередніх...
Цього я не міг чути: людина, що помирає в двадцять років, звинувачує себе в всьому!
— Неправда! Ви... Ти на себе все несправедливо зводиш! Ти, попри все, попри все, знайшла своє кохання, я ж бачив вас з Сергієм разом, яким очима ви одне на одного дивилися, хіба це мало? Навіть якщо це на мить. Принцеса Ханнес згодилася би зі мною. Деякі люди доживають до ста літ, а такого навіть і близько не чули, не те що пережили. А ти зустріла, розпізнала, не злякалася. За що тут себе карати? Ти зуміла зберегти світлість душі, радість від світу. Незважаючи на те, що доля твоя була така несправедлива до тебе, така лиха, що не одного би поламала.
— А що ти можеш знати про мою долю? Така, яку я заслужила.
— Неправда! Я знаю, — тут до мене раптом дійшло, як ницо я поступив залазячи зі своєю цікавістю в її медичну картку, в черепну коробку, під шкіру, в аналізи мочі.
— Я знаю... — фраза обірвалась на пів-слові. Ганна пильно глянула на мене. Мені стало страшно соромно, я хотів провалитись під землю, кров прилинула до голови. Не знаю яким зусиллям волі я заставив себе підвести погляд і глянути їй прямо в вічі:
— Я читав твою медичну картку. Я не міг з собою нічого вдіяти. Вибач.
Безмовно, Ганна повернувась до стінки, підібгала під себе ноги, і втиснула руки, скрутившись в один напружений клубок. Так вона і лежала, клубком сухого відчаю і застигшого болю. Її тіло було таке маленьке і беззахисне. Мов немовля, що втратило надію повернутись в теплий і надійний живіт матері.
— Вибач, — я повторив майже пошепки.
Що я наробив? Як її втішити? Несподівано для самого себе, я почав легенько гладити її волосся, отак, ледь-ледь, кінчиками пальців, стерня від колишньої чорної пишноти, але попри те таке м'ягеньке і гладке. Спочатку Ганна ще більше напружилась, це було видно по закам'янілій спині, але промовчала. І я продовжував невмілі ласки. І раптом в якийсь момент її тіло почалося здригатись в конвульсіях безвучного плачу.
— Поплач, поплач, то не страшно, то тільки допомагає, стане легше. Все буде добре, побачиш. Все що було поганого відійде, залишиться тільки добре. Сергій прийде до тебе, він буде з тобою. Він тебе кохає, він сильний і добрий. Всі непорозуміння розвіються. В житті всім випадає багато невзгод, і часом наші найкращі наміри обертаються злом. Але тоді ми в цьому не винні, так склалися обставини. Якщо ми дійсно прагнемо доброго і світлого в житті. Зі всіма буває такий момент, що не видно жодного змісту в житті. Але розуміння приходе, рано чи пізно. Все що з нами відбувалося має зміст і мету.
Я сидів, погладжуючи її голову, бурмочучи всякі милі нісенітниці. Так напевне матір втішує свою дитину, що набила гулю. І хоча Ганна й далі лежала скрутившись калачиком і втупившись і стінку, а по її щокам текли сльози, потрохи-потрохи вона відтавала, її тіло все більше і більше розслаблялося, стогін душі розвіювався мов туман...
...Вона перестала плакати, її дихання заспокоїлось, і в якийсь момент мені здалося, що вона заснула. Я тихенько встав. Ганна не рухалась, маленький жмуток в кутку ліжка.
— Дякую, — вона сказала так тихо, що я і досі не впевнений, чи вона то сказала, чи мені причулося. Я почекав з пару секунд, але що більше не злетіло ні звуку, то я повернувся і вийшов з палати...
Уявіть, як я був щасливо здивований, коли наступного дня я застав її за читанням моєї книжки.
— І як? — запитався я.
— Супер, — відповіла вона і сонячно посміхнулась. Тут я зрозумів, кого вона мені нагадує: Маленького Принца, прямо з казки Антуна де Сент-Екзюпері! Тільки колір волосся інший. Так ось звідки ти взялась, принцесо: з астероїда B-612!
Про вчорашнє ми не згадували, але ті сльози і мої втішання зблизили нас, внесли взаємну довіру. Розмовляти стало легко і приємно, мов би ми одне одного знали все життя, мов би між нами існував невидимий зв'язок, майже телепатія. Я відчував, що вона й досі живе очікуванням звістки від Сергія, але яскравий сонячний день і дружня бесіда відтиснули те все на задній план.
Ганна ніколи не була і не буде "товстошкірим поросям", це точно. Вона жадібно вбирала в себе світ, і добре, і зле, а маючи розвинену уяву, переживала все дуже барвисто і гостро. Тепер, коли вона мені довіряла, як легко було її розважити! Так приємно було бачити, як яскраво-кришталево сяють радістю її очі, після вдалого жарту чи веселої історії. Я заражався тією радістю сам, і з здивуванням вловлював в своїх оповідках більше глибин і барв, ніж я туди сам вкладав.
Більше говорив я. Я розповідав про себе, своє життя, плани, чим я живу, про що мрію. Чи не саме тоді, я відкрив з здивуванням для себе, наскільки моє життя, а особливо останнє літо, цікаве, скільки в ньому незвичайного, несподіваного, і радісного.
Моє порівняння її з Маленьким Принцом їй сподобалося, хоба саму себе вона би більше ототожнила з Трояндою, що кокетувала з Принцем: "я маю так багато колючок!" Зі своєї сторони вона сказала, що якщо мене треба буде порівнювати з якимось героєм з "Маленького принцу", то це буде... буде... Турецький Астроном!
— Чому? — запитав я здивовано.
— Тому... тому... тому що ти дуже смішний! — захихотіла вона, — Ні, якщо серйозно, то ти більше нагадуєш Маленького Принца аніж я.
Час летів швидко, ми не зчулися, як двері відчинилися, і зайшла Парасківна зі своїми причандалями.
— Ага, ви тут двоє дуже гарно влаштувалися! Але на жаль я мушу всіх мужчин зараз вигнати. Як самопочуття, красуне? Прекрасно, сама бачу! Придивитись, то присутність Михайла корисніша від всіх моїх уколів. Потрібно змінити курс лікування!
— Вернешся хвилин за десять, — це вже до мене, витісняючи мене з палати.
Коли я повернувся, Парасківна вже все завершила, але ще сиділа на стільчику коло ліжка.
— Найдієвіші ліки прийшли! — оголосила вона мій прихід, — Добре що ти тут, бо в Ганнусі якраз почався приступ болю.
Ганна кинула докірливий погляд на медсестру.
— Якого болю? — перепитав я.
— Ох, молоде неспостережливе, — зітхнула Парасківна, — правильно, сідай поближче, щоб нейтралізувати хворобу. Та візьми ти її за руку, їй від того тільки полегшає.
Ослухатися Парасківни я не наважився.
"Ох, молоде нездогадливе", пробуркотала вона, залишаючи палату.
Рука Ганни була холодна і гладка на дотик. Мені здалося я відчуваю, як б'ється її жилка, дрібно-дрібно. Ми обоє мовчали. Я боявся глянути на неї, порушити рівновагу світу, і тому позирав крізь відчинене вікно, де зеленів квадрат дерева і звідки долинали пахощі літа і шум міста...
Не знаю скільки часу пройшло, та скільки не було, він пролетів занадто швидко, і в один момент я відчув, як її рука лагідно але беззаперечно звільнилася від моєї.
— В мене вже все пройшло, дякую. Тобі напевне вже треба іти до своєї роботи.
Після обіду я побачив через вікно, як вона гуляла по лікарнянському садку, вбираючи в себе тепле сонце, але підійти не наважився.
Вечором я вирішив позвонити Сергію. В нас вдома, коло телефону, завжди лежав довідник по Львову, в якому ми вписували в відповідних місцях, поміж рядками чи на полях, поза-львівські номери. Хвостенки швидко знайшлися, батьки виділили їм цілу рамку, густо обвівши контури кульковою ручкою. Серед різноманітних номерів, знайшовся і їх домашній. На жаль Сергієвого робочого не було. Хоча батьки в той час дивилися телевізор, я потягнув телефон до себе в кімнату (він в нас на довгому шнурі). Після декількох невдалих спроб, загуділи довгі телефонні гудки.
— Алло? — я почув жіночий голос.
— Добрий вечір, а можна Сергія до телефону?
— А хто то питає? — так, то була Тетьяна Миколаївна, матір Сергія.
— Це Михайло Бендлявський.
— Добрий вечір, Михайле! А що, щось сталося?
Звичайно, я ж Сергію ніколи не звонив. Тільки ще розмови з його мамою не вистарчало!
— Та ні, — я зам'явся, — просто треба з ним поговорити.
— Зачекай хвилинку...
— Слухаю! — Сергій взяв трубку на тому кінці дроту.
— Привіт Сергій, це Михайло Бендлявський.
— Привіт, Мішель! Що чувати?
— Та так, все потихеньку, — я вирішив одразу перейти до справи. — В батька в лікарні лежить ваша Ганна. Я її бачив, я її відвідав. Вона дуже самотня і нещасна. Вона тебе дуже кохає.
— Навіщо ти це все мені кажеш?
— Поговори з нею. Я не знаю, що там у вас сталося, але вона себе дуже за щось картає, дуже страждає. Давай я тобі продиктую номер телефона в її палаті.
— Не треба, — Сергій зітхнув. — Тут все непросто. Я би був щасливий за нею доглядати, але їй буде найкраще в лікарні твого батька.
— А хіба не можна відвідати, чи позвонити?
— Ні, не можна. Це довга історія, я не можу тобі всього розказати. Але повір, що це робиться заради Ганни. Так їй буде найкраще.
Безпорадний клубок тіла в сірій лікарняній піжамі ще досі стояв у мене перед очима.
— Ні не краще! Її твоя мовчанка більше добиває ніж хвороба!
— Не треба! Ти думаєш мені легко? Не звони мені більше. Це стосується тільки мене і її, і нікого більше.
Залунали короткі гудки. Я відніс телефон в передпокій, і зачинився в себе в кімнаті. Метаморфоза, що сталася з Сергієм ніяк не вкладалася в голову. І я хотів стати таким як він?!
За вечерею я сидів неговіркий, коли раптом задзвонив телефон. Мати взяла трубку: "Алло?.. Так... То ти Таня? Що там у вас?.. Та-а?.. Зараз, зачекай..." Мати взяла телефон і потягнула його в спальню, щільно зачинивши за собою двері. Ми з батьком продовжили вечерю. Він намагався завести розмову про те чи інше, але я відповідав без ентузіазму. Нарешті до столу повернулася матір. Вона не стала їсти, а склала руки на грудях. Батько підвів голову:
— Що сталося?
— Звонила Таня Хвостенко. Так от, з годину тому наш син позвонив їм і намагався переконати Сергія повернутися до Ганни.
— Не повернутися, а всього лиш їй позвонити, поговорити з нею, — я не міг втриматись, щоб не виправити покручені факти.
— Це не суттєво. Михайле, це ж чужа сім'я. Яке ти маєш право впихатися в їх справи і давати поради? Тим більше ти мало що знаєш, а вони прожили з Ганною більше місяця під одним дахом. І повір, за той місяць та невістка стільки з'їла нервів Тетяні Миколаївні, що на ціле життя би вистарчило.
— Раіса, — дорікнув батько.
— Ні, почекай, — відмахнулась від нього матір.
— Михайле, — вона звернулась до мене, — ти подивися сам. Як там не було, вони не змогли жити разом, і в кінці-кінців знайшли якийсь компроміс, на який всі погодились, включаючи Ганну. Її влаштували в одну з найкращих лікарень в Україні. Знаєш, як то було тяжко владнати? Ціла палата пропала на рік, а може і більше. А скільки коштують іноземні ліки! А щоденний догляд! А знаєш, скільки людей претендує на місце, скільком хворим твому батьку доводиться відмовляти кожен божий день!? Та за таке, слід руки Хвостенкам цілувати! Але цього їй мало. Тепер вона через тебе хоче настроїти Сергія проти батьків.
— Неправда! — вихопилось в мене, — Жодних поручень вона мені не давала! То я сам, з власної ініціативи і без її відома подзвонив.
— Михасю, ти вже дорослий але одночасно така ще дитина. В тебе дуже відкрите і довірливе серце. Вона втерлася до тебе в довіру і тепер простесенько тобою маніпулює.
— Я що в тому поганого, коли б Сергій їй подзвонив і поговорив? Хіба то так тяжко?
— А чому вона сама йому не подзвонить? Хіба то так тяжко? Особистий телефон, одразу коло ліжка!
Я мовчав. Як їх переконати, що Ганнина гордість не дозволить їй зняти трубку і просити, що би її відвідали, втішили, з нею поговорили.
— Тай й мова зараз не про них, а про тебе. Ти в нас розумний, все розумієш. Будь-ласка, я тебе прошу, пообіцяй, що ти більше не будеш Хвостенкам дзвонити. І ще. Ганна і так вже їхнє добре ім'я дуже заплямувала. Невідомо, як ця вся історія відіб'ється на житті і кар'єрі Василя Глібовича та й найперше самого Сергія. Будь-ласка, нікому не кажи, що Ганна — то невістка Хвостенків. Навіщо, що би люди даремне ляпали язиками. Пообіцяй, зараз же, я тебе дуже прошу.
Це зробити було не тяжко, тим більше, що я вже Сергію більше дзвонити не збирався. Комусь розповідати? — теж ні. Я боявся, що матір ще зажадає, щоб я не бачив більше Ганну, але вона видно цьому не надала великого значення. Я запевнив батьків, що вчиню, як вони просять. Матір заспокоїлась, та й батько теж зітхнув з полегшенням.
Наступного дня я переступав поріг палати 223 з тяжким серцем. Після довгих роздумів я вирішив нічого про розмову з Сергієм не казати.
Ганна сиділа за столом з книгою. Ліжко було акуратно застелене. Вона щось відчула:
— Щось сталося? Ти сьогодні зовсім інший.
Я спробував віджартуватися, але жарт вийшов жалюгідним. Ганна пильно дивилась на мене, навіть не посміхаючись:
— Якщо це щось про мене, про мою хворобу, то скажи прямо як все є. Я волію гірку правду від підсолодженної брехні. Будь-ласка!
Я завагався. Може вона і в правду мною маніпулювала, і має якусь владу наді мною? Адже я не можу нічого від неї приховати. Та й навіщо? Якщо я з нею не буду відвертий, то тоді з ким я зможу, в цілому білому світі?
— Вчора я подзвонив Сергію, — сказав я і додав, повільно добираючи слова, — Я не думаю, що він тобі подзвонить чи тебе тут відвідає.
— Навіщо ти йому дзвонив? Не треба було! А втім, може це й на краще. Я знала, що він назавжди зникнув з мого життя, але попри все ще на щось сподівалась, на якесь чудо. Тепер принаймі з'явилася ясність...
Вона зітхнула:
— Не переживай, я цю звістку переживу. І так Сергій мені дуже багато дав. Прагнення до життя. Сили і віру почати все спочатку. Навіть тоді, коли мені сказали про... Коли та принцеса спускалась по вузластій стрічці, і була вже майже коло свого рятівника, зовсім близько... Коли вона зойкнула і впала... Стрічка не обірвалась, ні, то лихий змій... вжалив її по справжньому... по смертельному... А Сергій... О, кавальєро, ти і тоді не відступив, підхопив принцесу... Ні, я на нього ніколи не буду тримати зла. Та й, взагалі, я тепер вже ні на кого не тримаю зла.
Принцесо! Страшна змієва отрута оточила твоє серце, стиснула його смертельною пухлиною, але воно не здалося, воно ще здатне кохати і вибачати. Вибачити навіть тому, хто тебе так брутально обікрав на дитинство в тринадцять років?! Навіть батьку тої дитини, що їй не суджено було народитися?! Навіть тому ідальго, що кинув тебе напризволяще посеред Чорного лісу?!
Я наважився запитати прямо:
— Що між вами сталося?
Вона замислилась.
— Звичайна банальна історія, хоча для тих хто в ній живе, вона ніколи не банальна. Не треба було переїзджати до Києва, тим паче жити разом з батьками. Навалились всякі побутові дрібниці, а Сергій розривався між мною і матір'ю. Потім моє нездужання виявилося, і мене поклали в лікарню, на обстеження, хоча сенсу в тому я не бачила ніякого. Неоперабельна і все, навіщо мучити і себе і рідних? Потім, я думаю, моя медична справа потрапила на очі Хвостенків. Ти сам знаєш, що там. Сергій і так знав, я йому все розказала перед заміжжям. За крок до могили, пощо брехати чи вивертатися, тим паче перед найдорожчою людиною? Але для його батьків то відкриття стало великим шоком. Тетяна Миколаївна прибігла до мене в лікарню, і... ну це не суттєво. Для мене єдино важливим було тільки то, що скаже і вирішить Сергій. Але його я більше вже ні разу не бачила. Тільки раз дали мені телефонну трубку, і Сергій повідомив, що найкраще буде, якщо мене переведуть до спец-лікарні в Львові, де мені створять всі умови, але я мушу перервати всякі зв'язки з ними. Я ніколи не забуду, те друге, сипле, дихання з трубки, Тетяни Миколаївни, як вона стоїть в сина за спиною і киває головою в знак згоди... Може я вигадую, або в мене були галюцінації. Фактом залишається те, що він мені сказав, а чи з власної волі, чи з примусу, не знаю. Але я все ще сподівалася, що одного дня, відчиняться двері палати, з'явиться він, мій благородний кавальєро, і забере мене звідси. Але видно не судилось...
— І ти згодилась на такі умови?
Ганна сумно хитнула головою:
— Ні. Я пам'ятаю, як я з розпачі кричала в трубку: "Не вір їй! Мені краще жити на вулиці з тобою, аніж в достатку без тебе!", але він сказав: "Я тобі не вірю!", а тоді я почула короткі телефонні гудки, а крізь них я ще почула сипле задоволенне каркання. Захиталася кімната, стіл... Я не пам'ятаю, що було далі, прийшла до тями я вже в ліжку.
— Не треба далі, заспокійся! — благав я її.
— Ні, треба! Я хочу, що хоча б ти, хоча б одна людина мені повірила! Я не тому за Сергія заміж вийшла, що б вмерти в комфорті. Після чотирьох років дитячого будинку, ніщо, ніяка діра, не страшна... Але все життя моє склалося так не до ладу. Мені лише треба було, що б в останні дні поруч була кохана людина. Та й навіть не коханий, хай просто друг. Хтось, навіть чиє мовчання в радість. Хай не кожен день, хай навіть коротка зустріч, раз в тиждень. Просто знати, що десь є хтось, хто тебе по людяному пошкодує. І все. Решту я витримаю. Не треба дорогих ліків, спец-лікарень, довгих процедур. Хіба... я прошу... так багато?..
Тут вона не стрималась, і сльози горохом покотились по щокам. Я підійшов до неї, і пригорнув її до себе. Вона заховала обличчя в мене на грудях, і я відчув гарячі сльози крізь сорочку. Так ми двоє стояли, завмерши, коли раптом двері палати відчинилася, і на порозі з'явилася моя мати. Ми всі троє оніміли. Першою, прийшла до тями матір.
— Михайло, — в її голосі задзвеніла криця, — ця хвора має зараз назначений курс лікування. Будь-ласка залиши палату.
Я опустив руки, і зробив крок назад. Ганна сіла на стільчик і затулила лице руками.
— Мамо, це — Ганна Березюк.
— Я знаю. Але порядок є порядок, я мушу провести процедури. Тут тобі зараз не місце.
Я кинув прощальний погляд на Ганну, але вона сиділа непорушно. Її лиця не було видно, але поза її була роздавлено розпачлива. Я вийшов з палати з набагато тяжчим серцем ніж я туди зайшов.
Про те, що чекало на мене вдома, я навіть не підозрював. Вечором батьки, а тобто властило матір за мовчазної участі батька, почали мене "пиляти". Не хочу всього детально переказувати. Але вся розмова зводилася, мов зіпсована патефонна платівка, до: замужня, невірна, невдячна, скритна, хвора, червива, отруйна, гуляща, нервозна, помішана, з сім'ї алкоголіків і бандюг, не зповна розуму, споганена совітським дитячим домом, спала з викладачами, вбила свою дитину, кололась бог зна чим, паскудить чистих парубків, зрадить як і Сергія, повія, наркоманка, токсикоманка, алкоголічка, істеричка, напасть, погань...
Даремно я намагався щось довести. Нічого Ганні від мене не треба, лише звичайного людського співчуття. Звичайне людське співчуття? А як вона на шию вішалася, притискалася мов остання шльондра? Чому ви так нападаєте на нещасну дівчину за минулі гріхи, хіба христіанська церква не вчить протягнути руку ближньому? А хіба їй вже не протягували руку, а якою чорною невдячність вона відповіла? І не дорікай нам церквою: сам вирости дорослих дітей, і тільки тоді зможеш зрозуміти, що до чого! І хіба церква не каже перш за все поважати батька і матір?
Я був мов в чаду. Може дійсно, всі інші: батьки, Хвостенки, Серж, всі праві, а лиш я щось недобачаю? Не може бути, щоби зі стількох страшних звинувачень всі були безпідставні! І чому я нікого ні в чому не можу переконати, і всі мої аргументи повертаються і б'ють по потилиці, мов бумеранг? Де правда, де вигадка, що від мене хочуть? Я почав втрачати зв'язок з реальністю. Але щось, десь глибоко ще трималось, не переривалось, може дійсно якісь відьмовські чари, і я ніяк не міг пристати на вимогу матері: поклястись, пообіцяти, згодитись ніколи більше Ганни не бачити.
Вмовляння, сльози, ридання: безвідповідальний, безсердечний, невдячний, жорстокий, малим на руках носили, недоїдали, зробили все щоб поставити на ноги, жодної пошани до батьків, переступить навіть через материнські сльози, самолюб, егоїст, яких світ не видів... Кожне слово ранило. Невже дійсно я таким виріс? Невже дійсно я зрекуся батьків, знищу нашу сім'ю, не поступлюся, і все заради якоїсь злої примхи, заради шльондри, об яку ноги витерти бридко?
Але те, десь там в самій глибіні, хоч і викривилося, але не розпалось, втрималось. Якби я був набагато старшим, то напевне би посивів за той вечір, котрому не видно було ні кінця ні краю.
Нарешті батько знайшов тимчасовий компроміс, який хоч і незадовольнив жодного з нас, але дав шанс передиху: мене відправлять на тиждень в Одесу, до тітки Тамари, маминої сестри, що б я там відпочив, розвіявся, і спокійно все зважив. А щодо лікарняної бази данних, то завтра, в п'ятницю, я все перевіру і заокруглюсь, так щоб все працювало тиждень без мене. Це не ніякий не вихід, але всі ми на той момент були такі винервовані і змучені безвихідністю, що погодилися. Мати пішла дзвонити і домовлятись, а я зачинився в себе.
Зранку я не став снідати з батьками, сказавши що багато роботи на сьогодні, вхопив канапку, і побіг в лікарню. Роботи дійсно було багато, і щоб не марнувати часу я одразу всівся за комп'ютер. Робота завжди мене заспокоювала, і я швидко втягнувся. До Ганни я вирішив піти трохи пізніше, коли на душі трохи втишиться і заспокоїться. Десь коли пів десятої, зайшла матір і сказала, що батько все владнав, і навіть (о чудо, серпень, сезон відпусток!) дістав квиток на поїзд, що відправляється сьогодні о дев'ятій вечора.
— А зворотній квиток на коли?
— На неділю, двадцять третього.
Аж дев'ять днів!
— Закінчуй і звільняйся пораніше, і йди додому збиратися. Ми з батьком будемо вдома коло сьомої, він тебе відвезе машиною на вокзал.
— Добре, — відповів я, і повернувся до комп'ютера.
Мати постояла хвильку, зітхнула, і пішла.
Такої оперативності я не чекав. Якесь тривожне відчуття почало мене гнітити. Невже я дійсно набрався від Ганни якоїсь гіпер-чутливості? Нісенітниця якась. Я спробував розслабитись, але тривога тільки посилилась. Я мушу її побачити! Я з жалем залишив недокінчену роботу, вимкнув монітор, і вийшов. Як я міг тоді знати, що вже ніколи тої роботи не докінчу!
Коли я переходив подвір'я, я відчувався як в акваріумі, ніби з кожного вікна слідкували за мною, впиваючись мені в спину поглядами. Справжня напасть!
Коли я зайшов в палату номер 223 і побачив Ганну, що стояла коло розчиненого вікна, в стовпі сонячного світла, мені мов камінь спав з серця. Коли вона побачила мене, вона просіяла, і це була чи на найкраща її усмішка:
— Ти таки прийшов!
— Як ти себе почуваєш? — запитався я.
— Моментальне феноменальне покращення, випадок без прецедентів в історії медицини, — вона грайливо потупила очі, — Парасківна була права.
Тепер, коли я був коло неї, всі сумніви минулого вечора моментально випарувалися. Але мою поїздку не відміниш.
— В мене мало часу. Я тобі мушу сказати, що сьогодні вечером я виїзджаю на тиждень до Одеси.
— Чому?
— Це довга історія, — і тут мене вразило що саме такими словами відмовився від пояснень Сергій. Невже я стаю таким же як і він? — Ні, це сумна історія. Дуже сумна. Мої батьки категорично проти, що би я з тобою зустрічався, чи навіть просто відвідував. А я не зміг їх переконати.
Чому, чому я приношу злі вісті в цю палату?
— Ані вони мене, — додав я швидко. — І в кінці-кінців ми вирішили, що на данний момент буде найкраще, якщо я виїду кудись на тиждень.
— Чому? — повторила вона.
— Відпочити від цього всього, розвіятись, спокійно все переосмислити.
Я почув над вухом сипле вороняче каркання. Я рвучко обернувся: нікого. Що це зі мною робиться? Що я кажу? Відпочити від Ганни? Розвіюватись, поки вона тут вмирає? Я зітхнув. Перед нею єдиною навіщо вивертатися?
— Ні, тому що це був єдиний варіант, на який згодились батьки. Але я повернусь, обов'язково повернусь. В мене зворотній квиток на двадцять третє. Я повернусь, я обіцяю. Я буду до тебе знову приходити. Всього лише тиждень, трохи більше, а потім все буде як і раніше.
Кар-кар! Я хотів відмахнутися, втратив хід думок, і замовк. Що я кажу? Чи дійсно я вірю в це? Що буде як раніше? Чи щось може бути як раніше? Ганна теж замислилась а тоді сумно озвалась:
— Добре, я буду на тебе чекати... Але якесь передчуття каже мені, що ми вже більше не зустрінемось.
— Ні, я скоро повернусь, побачиш!
— Дай боже! Може то все мої нерви. Але на всякий випадок, мало що може бути, мені би хотілось тепло, по-дружньому з тобою попрощатися. Якщо ми знов зустрінемось, це не зашкодить, — вона засміялась, ще одне "моментально феноменальна покращення", — але якщо ні, то ось як я хочу, щоб ми з тобою попрощалися.
Вона підійшла, взяла мої долоні в свої, і спокійно, майже урочисто, глянула мені прямо у вічі.
— Михайле, на прощання я хочу сказати, що ти дуже гарна людина, з щирим серцем, і я надзвичайно щаслива, що нам випало зустрітися. Ти мене дуже-дуже підтримав, стільки мені подарував, навіть за такий короткий час. І що би в майбутьньому не трапилось, що би ти не вирішив чи вчинив, ніщо в світі, я повторюю, ніщо в світі, навіть твої майбутні вчинки, якими би вони не були, не зможуть затьмарити моєї світлої згадки про тебе. Допоки я володію своїми думками і свідомістю. Це я тобі урочисто обіцяю.
Вона змовкла і лагідно провела своїми долонями, тендітними мов пелюстки орхідеї, по моїм. А що міг сказати я? Я був зовсім розгублений, заскоченний. Мені хотілося її обняти, притиснути до себе, і нізащо і ніколи не відпускати, але я не міг. Такі обставини, все так заплуталось. Я дав слово батькам, що виїду зі Львова на тиждень, і тепер мушу дотримати обіцянку.
— Це все, що я хотіла тобі сказати. А тепер йди... Йди, будь-ласка.
— Прощай, — тільки це я зміг видавити з себе.
— Прощай, і не бери все так близько до серця, — вона спробувала підбадьорливо мені посміхнутись.
Я повертався назад і сумні думки роїлись в мене в голові. Чому кохання, те справжнє, велике, на яке я стільки чекав, про яке я стільки мріяв, мусіло прийти ось так? Чому всі навколо мене, а перш за все найрідніші люди, мусять її ненавидіти? Хто їй призначив лише рік життя? Навіщо вона замужем за іншим, за чоловіком, що її відрікся? Як сталося, що момент, коли нам відкрилася щира взаємність, виявився таким гірким? Доле, доле, звідки ти така взялася?
Не знаю, чи то провидіння, чи втрутився чийсь ангел-хоронитель, Ганни а може мій власний, але в тому шаленному рої думок, одному правильному і важливому питанню таки вдалося достукатись до моєї свідомості, і воно, мов лавина потягнуло за собою нові і нові думки і сумніви, ті, яким судилося змінити все моє життя: А хіба хоч колись в своїх мріях і сподіванням я просив, що би все було просто і легко? Скільки раз, замріяним школярем, я вихоплював свою майбутню кохану з палаючого будинку, тонучого корабля, чи з лап грабіжників? Чи не завжди мірою мого почуття була готовність на будь-які невзгоди, героїчні вчинки, великі пожертви? І якщо я зараз відступлю, то не буде це те ж саме, коли би я просто перекреслив своє попереднє життя, всі прагнення, і принципи? Як я поясню, коли я зустрінуся з п'ятнадцятирічним собою самим, що було справжнє кохання, був і палаючий будинок, і вона була в ньому, і гинула в вогні, і простягала до мене руки, а я пройшов повз все, бо обставини, бо заплутано? Як я скажу: "Все про що ти зараз мрієш, то сентиментальні дурниці. Повір на слово свому майбутньому життєвому досвіду!" А чи зможу я спокійно жити потім, коли Ганни не стане, з думкою, що я став для неї ще одним жорстоким ударом долі, що можливо, якби я був би поруч, то змінив би цілий світ для неї на краще? Чи не є це власне те Велике Випробовування, по якому моя душа, все моє земне життя, буде в підсумку важитися?
І я зрозумів, що мені слід робити. І раптом, шлях переді мною виявився таким легким-легким, і все стало таким простим і очевидним. Адже я заберу з собою найкращі зі своїх надбань: найзаповітніші мрії, які збулися, золоте дитинство і світлу юність, де я завжди зможу знайти притулок, благородні ідеали, котрим залишився вірний, життя в якому з'явилися і зміст, і мета, і кохання. Це дуже багато. Цього багатства в мене ніхто і ніколи не зможе відібрати, якщо я сам його не розтринькаю!
...За пару кроків до дверей комп'ютерної, я розвертаюсь на сто вісімдесят градусів. Все моє життя розвертається на сто вісімдесят градусів. А може навпаки, випрямляється від вчорашнього крену. Дорога веде туди, в другий корпус...
...Я обнімаю її, і (о диво!) крізь запах лікарні та хворіб, я відчуваю переможне буяння трав, карпатські полонини, вільний гірський вітер. То таке щастя, всеціло розчинитись, вбирати в себе, безстрашно блукати в тому квітучому розмаї, знати що тут моя нова домівка, моя справжня домівка...
... — Кхи-кхи, — Парасківна стоїть в дверях, — Фізіотерапія по-моєму після обіду, а зараз мають бути процедури іншого типу.
— Василино Парасківно, — я раптом згадую її повне ім'я, воно звучить як музика, все тепер звучить як музика! — будь-ласка дайте нам ще хвилину самим побути! Тут питання життя і смерті...
... — Сьогодні в вечором я викраду тебе з злої вежі. Згодна?
Ганна сяє.
— Простирадла на стрічки дерти? — змовницьки питає вона.
Про це я не подумав! Ми підходим до вікна. Другий поверх, не так вже й низько. Переглядаємося. Я зв'язав своє життя з такою авантюристкою! Але як тим благальним очам відмовити? Та й де це чувано, щоб чарівна полонянка втікала через прохідну?
— Дери, — згоджуюся я, — але будь обережна!..
...Я виходжу з палати і виразно прикладаю палець до губ. Наша славна Парасківна хитає головою:
— А я думала, молоде недосвідчене...
...Мені би дуже-дуже хотілося закінчити казку тут, але тут вона не кінчається...
...Я бреду через Чорний ліс, а на руках у мене вмирає принцеса. Отрута злого змія розповзлася по всьому її тілу, покрутила її колись білі руки і ноги, спотворила і омертвила обличчя. І все ж, навіть при світлі т'ямного місяця я вгадую колишню хвилюючу красу, і для мене принцеса така ж прекрасна, як і в той день, коли я її вперше побачив.
Я знаю, десь є світлий день, весела зелень, тепле сонце, що могли би повернути принцесу до життя, зняти чари. Але це дуже далеко і принцеса помре раніше ніж я туди дойду. Чорний ліс виявився набагато колючішим, густішим, жорстокішим, ніж я міг собі уявити, без жодного просвітку. Але я не залишив принцесу.
Все моє тіло ниє від втоми і болю. Розум твердить: зупинись, впадь на землю, спочинь, чи не все одно, де їй вмерти, тут, чи в тих хащах, сто метрів далі. Але серце благає: хай вона хоч помре з надією, що ми вже майже там, майже дойшли, що я знаю, куди ми бредемо і навіщо, це єдине, що ще можна для принцеси зробити. І я не зупиняюсь, йду і йду, бережно захищаючи її своїм тілом від густих колючих віт.
Січень 2008, Піттсбург, Пенсильванія
(C) Copyright Oleg Pikhurko