Пані Христина

Це був третій день мого побуту в Відні. Був теплий вечір, цвіли липи, а я бродив вулицями Леопольдштадту видивляючи затишного куточка для вечері. Хотілося щоб були і липи, і квіти, і столики знадвору, і злившись з навколишнім фоном можна було спостерігати собі гуляючу віденську публіку. Щось підходяще надибалося на Гановер-гассе. Меню виглядало зовсім дешевим. Замовивши шніцеля за 6.40 євро і альмдудлера, який, як пояснила кельнерша, є австрійською безалкогольною спеціальністю, за два євро маленька пляшечка, я залишився задоволеним своїм вибором: спробую цього місцевого напою (треба пізнавати культуру, чи пак кулінарію), а в кінці можна буде театральний жестом залишити девять євро, лишаючи, не можна сказати велику, але цілком пристойну суму (по австрійським міркам) на чайові.

Локал цей виглядав якось дуже по-свійському, я би навіть сказав, по-сільському. Кельнерша не мала на собі фартуха, меню складалося з двох ламінованих листків, включаючи напої, і навіть відвідувачам бракувало віденської елегантності. Дві літні дами сиділи напроти мене, які після того, як одна з них розплатилася за вечерю, ще з пів-години тицяли одна одні гроші, аж поки досягнувши консенсусу, ще пів-години збиралися. Далі сиділа теж жіноча компанія, жіночки років так коло сорок, вбрані, як в нас на Краківському ринку можна побачити продавщиць. Одна з жіночок, в простій футболці і спідниці, час від часу вскакувала, щоб заспокоїти великого чорного пса, який час від часу неввічливо і голосно гавкав на перехожих, хоча без особливого ентузіазму. З третього столу я запам'ятав пишні вуса, що належали дебелому молодику, типу тих (раз я почав проводити аналогії з батьківщиною, то продовжу), що горланять "Суддю на мило!" на колгоспних футбольних матчах. Ще був якийсь старший дядечко, в акуратному, але старомодному піджаку, який прийшов на заміну двомй дамам, які нарешті зібрались і пішли. Були й інші відвідувачі, які більш-менш вписувалися в загальну, явно не віденську, схему.

Коли моє дання пізніше прибуло, воно теж нагадало радянські їдальні часів моєї молодості: порція була якась без смаку, ніби з мікрохвильовки, і дуже проста: два шматки шніцелю, рис, кислий салатик на окремій тарілці. Однак дання було велике, як в Америці. Згусток невезіння в кулінарно вишуканому Відні.

Це все мене ще чекало. Поки же я супокійно вижидав свою порцію, попиваючи альмдудлера, який виявився дуже приємним напоєм, в мене за столом з'явилося товариство. На той час, я перевів увагу на перехожих, що проходили десь в пів-метрі від мене. Одна з них, старенька низенька бабця, що ледве переставляла ноги, трохи призупиналася коло мого столика і я, несподівано навіть для самого себе, галантно встав і запропонував їй стільця напроти себе. Старенька, не бачачи іншої альтернативи, мусила згодитись.

Вона мала зношену пошарпану сукню червоного кольору, з невеличкою жіночою сумочкою через плече. Сукня досягала їй ледь нижче колін. На блідих, в синіх прожилках вєн, ногах були вдягнуті білі шкарпетки не першої свіжості з червоними босоніжками. Якщо б так взяти і стиснути її раза в три по горизонталі і раза так півтора по вертикалі, то отримали би нормально вдягнуту першокласницю, правда дуже неохайну. Біле волосся стирчало рідкими копнами. Лице було червонувате, з старечими веснянками, і нагадувало зморщену картоплину. Окуляри в грубій пластмасовій оправі надавали обличчю кумедного виразу.

Ну от, -- подумав я, -- зараз почнеться мова про нещасливе життя з натяками на дармову вечерю. Вже надто не намагаючись бути супер-ввічливим я сказав коротко "Добрий вечір". "Слава богу" відповіла бабуся автрійською формою привітання. Для мого, нетренованого в австрійському акценті німецької мови вуха, це прозвучало "Во-ва гу". Більшість віденців, з котрими мені до того доводилося говорити, мали своєрідну, але чітку вимову, так що я вже почав ввазати чутки про неперетравність австрійської вимови перебільшеними. В додатку, судячи по запаху, бабуся перестала чистити зуби десь ще до падіння берлінської стіни.

Що ж, початок заповідав приємний вечір з глибого-змістовним діалогом з представничкою віденського плебса. Пауза затягнулась.

-- И не ійтеся, я ит тільки на хилину, посидіти иіпити свого ухя пива, -- квапливо заговорила представниця, і почала ритися в сумочці. Ну звичайно, я зітхнув в подумках, зараз виявиться, що гаманець забула вдома. Кельнерша зауважила моє становище: "Вам ця пані не перешкоджає?" Голос був стандартно привітний, але з потенцією крижаного металу, якщо клієнт попросить. Клієнт вяло закивав головою, що бачити ніби ще ні, але хто знає ту бабульку.

Бабулька щось забелькотіла і під ще ввічливим але настирним поглядом кельнерки на поверхні стола з'явилися пару монеток в один євро посерев ватаги неслухняного мідяного дріб'язку.

-- Одне пиво два евро, -- голосно і виразно відчеканила офіціантка, аж люди за сусідніми столиками похапцем на нас зиркнули. "Я ачу, прошу" -- розкрила на загальний огляд свої грошики бабуся. "Ра-аз, два-а" прозвучало ще виразніше, як монетна ватага втратила своїх двох лідерів.

Залишившись сам на сам, я тепло всміхну вся своїй співрозмовниці. Лице-картоплинла розплилося всіма вічками в взаємній посмішці. Розслаблено відкинувшись на спинку крісла, я почувся щедрим, великодушним, в гармонії з цілим світом. Самотня бабця, яка вечорами звикло вертається до своєї одинокої і сутінкової квартири, сьогодні зможе випити пиво в якомусь товаристві, що їй напевне так рідко випадає. Ми так будемо сидиті молочним вечором під пахучими липами, вона зі своїм пивом, я -- зі шніцелем і альдудлером, і отримувати задоволення від простого людського спілкування. Вирвавши бабцю з пазурів самотності, я відчув, як тепло розливається по серці, і посміхнувся їй ще приязніше.

Пиво прибуло. "Чи я вже заплатила за пиво?" -- "Та-ак, ви вже заплатили." Моє співчуття до того всього ще й склерозної бабці зросло. І коли мій гігантський шніцель прибув, в мене зажервотіло бажання запропонувати половинку бабусі. Але це все вимагало нетривіальних пояснень по німецьки, спочатку до отримуючої сторони а потім ще раз до офіціантки (треба ж буде попросити про чисту тарілку, тощо), то зерно мого благородного бажання (як і більшісті моїх благородних поривань) впало на кам'янистий грунт і було зкльоване воронами здорового глузду. І як завджи, одразу по тому мені стало шкода втраченого шаншу поповнити свою скарбничку добрих вчинків. Жаль і совість заголосили з подвоєнною силою, коли розчаровані сенсори смаку покуштували перші шматки шніцеля. Подана страва, як і вся реставрація, нагадала мені совковську молодість. Гарнір виявився еквівалентно неїстивним.

...Отак ми сиділи, моя співрозмовниця попиваючи пиво, я борючись зі шніцелем, і намагались розмовляти. Розмова не клеїлась: виявилося що їй так не зрозумілий мій діалект німецької, як мені її. Тому моє знання про пані Христину (так її звали) дуже фрагментарне і навіть місцями саме собі суперечне, хоча вона охоче про себе розповідала. Вона живе десь тут в околиці, сама, як почулося мені. Я чемно поцікавився, чи має вона сім'ю. Вона щось відповіла про свого чоловіка. Так вона була замужем, але більш докладніше я не зрозумів. Але раз вона живе сама, то історія має бути сумною. Перепитувати було якось незручно, і я час від часу співчутливо кивав головою, надавши обличчю відповідного виразу -- стратегія до якої я вдавався під час вечері не раз.

...Так, вона мешкала в Австрії все своє життя. Працювала медсестрою, здається в реанімації, бо ніби щось сказала про трупи. При цьому вічка-картоплинки підсунулись до мене і змовницьки зашепотіли. То напевне був якись непристойний жарт про покійників (якщо я не очувся), бо в кінці бабця дрібненько захіхікала. Перепитувати якось знову не випадало, простіше і веселіше було захіхікати у відповідь.

-- Я сам з України, але зараз працюю в Штатах, в Сполучених Штатах Америки. В місті Пітсбург, штат Пенсильванія. В Відні відвідую друзів, на декілька днів. Дуже гарне місто.

Мовчанка затягнулась. Чи пам'ятає вона війну? Другу світову війну? Промазав: не зрозуміла, або не захотіла відповідати...

...Чи має вона дітей? Ні, не могла через якусь операцію. А родина є? Так, чоловік лежить вдома. (Чоловік, вдома?! А чи не казала вона перед тим, щось інше?) Ваш чоловік хворий? Так, він хворий, в ліжку. Йому не можна вставати, але він встає, ходить по кімнаті. (Щось тут не в'яжеться... Якщо вона за собою доглянути не може, ледве ходить, як же впорюється вона з доглядом за чоловіком?!) Він теж любить пиво, але йому не можна. ...Вона всього пива не вип'є, вона тільки трошки вип'є. А то завтра буде боліти голова.

Її чоловік "brav". А що означає "brav"? "Brav" це "brav", добрий. Ви є "brav".

Вечеря наближалась до кінця. Боротьба з шніцелем тривала довго, але незважаючи на опір шлунка, його вже майже доїдено. Я з силою впихую в себе останні шматки.

-- Знаєте, моя мама привчила мене все доїдати, нічого не залишати в тарілці. (Незручно залишати в тарілці, коли поруч сидить бідна людина). Може для вас, пані Христино, щось замовити, якийсь десерт? (Другу страву навіть і не пропоную, і так вона її всю не з'їсть, чому надаремно гроші витрачати?) -- Ні, ні, я тут поп'ю лише пиво! В мене в дома є що їсти. Багато. А ви їжте, їжте!

Я з відразою ковтаю останній шматок шніцеля. Ще залишається трохи безбарвного салату з квашеного огірка і капусти. Мій шлунок бунтується, салата я вже не подужаю.

На той час пані Христина малесенькими ковтками допила своє пиво. "Ви не будете салату їсти?" питає. Я хитаю головою, ні не буду. Несподівано, пані Христина підсуває до себе тарілочку, і квапливо починає їсти залишки салату. Брудні пальці з чорними пазнігтями підбирають плястерки огірка і завитки капусти, і похапливо відправляють до рота. Олія капає по столі, і по давно вже несвіжій сукні. Я настільки здивований, що перш ніж я зібрався з думками витерти і запропонувати сусідці свою вилку, салат вже зник.

-- Дякую, ви дуже "brav".

Приходить кельнерша, флегматично збирає тарілки. Пані Христина в черговий раз питає, чи заплатила вона за пиво. Ось вона прощається зі мною. Я допомагаю їй встати. Мене дивує, наскільки важке і безвільне її тіло. Мене розбирають сумніви, чи вона самостійно зможе добратись додому. Пані Христина прощається також із сусіднім столиком, якісь її знайомі, а може просто так. Я розглядаю жирну пляму на сукні, засмальцьованість шкарпеток, бруд на одній нозі, на литці. Невже вона навіть не вмивається? Мені дуже хочеться зробити для неї щось приємне, наприклад дати два євро, так щоби хоча пиво було за мій рахунок. Але в мене нема дрібних, а десятку шкода давати, та й чи не образиться вона? Але з другого боку, можі ті два євро були відкладіне на хліб на завтра? Але чи є зміст її догнати? Чи вдасться нам порозумітися за п'ять хвилин, після години спроб?

Пані Христина поволі віддаляється по Гановергассе...

Так чи інакше, тепер її доганяти виглядатиме шмішно. Що ж, я неквапливо розплачуюся, лишаючи шістдесят центів чайових, і направляюся в протилежну сторону. На думку мені приходить цитата з Фазіля Іскандера, котрий сказав, що краше бути декілька раз обманутим, ніж підозрювати кожного. Я брожу віденськими сутінками, і мені сумно, що я зовсім забув цю прекрасну фразу, але одночастно на душі світло, що вона таки виринула в пам'яті, хоча трохи запізно.

***

На другий день вранці я спускався в метро Карлзплац. Молодий хлопець, років так двадцяти, перехопив мене в проході, і почав вимагати сорок центів, яких йому нібито не вистарчає на квиток. Правою рукою від тицяв мені під ніс якісь монетки, як доказ; ліва вимахувала наполовину з'їдженим гамбургером. Я не люблю таких агресивний жебраків. Але одночасно я зауважую, що пальці його правої руки якось неприродно скарцюблені. В пам'яті моїй чомусь вспливає образ пані Христини, пригадується весь вчорашній вечір. Довго не роздумуючи, я сягаю по гаманець, і відлічую сорок центів. Хлопець зникає навіть не подякувавши. Я проходжу якигось сто метрів, і голос спокусителя нашіптує мені обернутися. Так і є, мій хлопака увивається перед черговим перехожим. Мені стає сумно, що я такий дурник... І зовсім я не "brav"...

Варшавський аеропорт, 26 липня 2004